Подружжя з Любешівщини відсвяткувало 70-ту річницю одруження
-
-
>
-
>
-
>
1863
Подружжя Івана та Марії Ліштван із села Цир Любешівського району, яке має 6 дітей, 16 онуків і 32 правнуки, відзначило 70 річницю весілля.
Івану нещодавно виповнилося 88 років, а його дружині Марії — 87. Побралися вони зовсім юними, а вже минуло 70 літ з тих пір, – пише Волинь-нова.
Таку дату в народі називають благодатним весіллям.
«Мене за Михалка сватали, а я вперлася — й край»
«Десь з рік зустрічалися. У нас є фотографія, як ми були молодими й гарними. То вже теперика стали зморщеними. Ви тільки подумайте, їй було 17, а мені 18 літ», — пригадує Іван.
Марія каже, що її батько дуже не хотів, щоб вона йшла заміж за Івана, бо він, мовляв, бідний.
«Мене за Михалка сватали. А я вперлася — й край», – каже бабуся.
Марія Іванівна пригадала один епізод, як її два тижні не випускали з хати на побачення з коханим:
«Якось ми на стежці коло хати з Іваном стоїмо, аж іде мій батько з лозиною: «То ти, Манько? Ану бігом додому!» Дві неділі мене не пускали до нього, а після все одно вийшло по–моєму. Що тільки тато не робив, але бачить, що ниц не буде, й Іван посватався».
«На наше весілля прийшло душ зо 20. Якраз на Старий новий рік у січні 1948–го. А через 10 днів повінчалися у церкві», – ділиться приємними спогадами господар.
«Тоді сільської ради в нас не було. Його батько завіз у Любешів, там нас записали. На гостину зарізали телє, тоді катлєти ніхто не робив, так мнєсо на стіл подавали», – доповнює бабуся Марія.
Щоб годувати сім’ю, Іван Ліштван пішов учитися. У Великій Глуші закінчив 3–місячні курси і став першим трактористом у їхньому селі.
Пригадує, як приїхав у Цир, то у школі діти вискакували через вікна й бігли дивитися на диво техніки. У кінці 1950–го Івана призвали в радянську армію.
«Вже як його забирали, то у нас був найстарший син Микола», – додає його дружина Марія Іванівна.
Іван служив три роки в Москві, приїжджав у відпустку. Планував Марію забрати в столицю, але вона не захотіла.
«Хазяїн у мене справний, не може без діла сидіти»
Після служби Івана відправили вчитися у Володимир–Волинський. Через рік він став бригадиром тракторної бригади у їхньому колгоспі імені Івана Франка.
«Свекруха допомагала мені глядіти шістьох дітей. Ми 17 літ прожили разом із батьками. Добудували цю хатину. Вона тоді була накрита соломою й очеретом. Коли Іван трошки підзаробив грошей, то він і ще кілька чоловіків із нашого села найняли машину й поїхали в Ригу. Привіз із Латвії бляху, й перекрили хату», – продовжує бабуся Марія.
У 1972 році Івана обрали головою сільської ради, і був він аж дві каденції — до 1981–го.
«Хвалитися не хочу, але тоді ми збудували клуб і сільську раду. Довелося мені працювати і страховим агентом. А перед пенсією штири роки був заступником голови колгоспу», – каже дідусь.
«Хазяїн у мене справний — і рибак, і грибник. Як і стожка накидає, то ніхто так сіно не складе. Коли вийшов на пенсію, то не міг сидіти без діла і взявся плести солом’яні брилі та кошелі», — хвалить дружина свого чоловіка.
А Марія всім шкарпетки в’яже. За зиму 30 пар зробила. Вся родина в них ходить.
За словами Ліштванів, немає ніяких секретів успішного сімейного життя.
«Треба одне одному прощати, коли щось не так», — наголошує Іван Прокопович.
«Має бути любов і повага. Зроду не чула від нього поганого слова чи якогось матюка. Ще й зараз кожен день каже, що любить мене», – щасливо усміхається бабуся Марія.
