Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Неймовірна історія народження дитини, або Як сталось неможливе завдяки іконі

18:35 28.11.2017

Поки Віра Ковальчук стала щасливою мамою, минуло довгих 17 років, сповнених розпачу та зневіри, гірких сліз та марних надій, неймовірної печалі і страждань. Ці роки завдали стільки душевних мук, що покірно змирилася з думкою: в її хаті ніколи не лунатиме дитячий сміх. І коли вже зовсім перестала сподіватися на диво, воно таки сталося. Своєму щастю материнства Віра завдячує лікарям, а найбільше – Бучинській чудотворній іконі. Саме до цього образу Віра буде молитися і щиро дякувати, доки житиме на цьому світі, – пише «ВІСНИК».

Митарства по лікарях, знахарях і штучних заплідненнях

Сьогодні Віра спокійно, без сліз, розповідає те, що ще кілька років тому найбільше пекло і боліло. Тоді народження дитини здавалося чимось недосяжним, ніби зі світу фантастики. Та, слава Богу, все погане лишилося позаду. Віра усміхнена, щаслива, весела, і лише коли згадує один-єдиний момент, у неї від хвилювання тремтить голос і на очі навертаються сльози. Але про все по порядку…

Віра та Валерій Ковальчуки – із села Бірки Любешівського району, яке славиться багатодітними сім’ями. Хоч і навчалися в одній школі, та познайомилися в клубі, коли хлопець уже відслужив армію. Зустрічалися півроку і одружилися. Вірі було всього 18, Валерію – 21 рік. Прожили кілька літ, а дітей не було. Молоде подружжя ще не надто переймалося цим, тому до лікарів не зверталися. Та коли у село приїхав відомий гінеколог з Луцька Валентин Петровський, тоді Віра й звернулася до нього зі своєю проблемою. Згодом пройшла обстеження. Їй порадили штучне запліднення і дали направлення у Київ.

– Покрутила той папірець у руках, та й заховала вдома, – зізнається жінка. – Наплакалася, бо таких грошей на той час не мали – а це дві тисячі доларів.

Стали помалу жити далі. Чоловік їздив по заробітках, Віра влаштувалася на роботу – обслуговувала одиноких людей. Спільна біда ще більше об’єднала подружжя. Бо чоловік жодним словом не дорікнув дружині, що не може подарувати йому дитину. Навпаки, втішав та заспокоював. Віра зізнається, що ніколи й не одягалася гарно, бо тільки з’являлася яка зайва копійчина – все робили, аби лише мати дитятко. Відразу їхала до лікарів та знахарів. Медики розводили руками, проте давали шанс, а знахарі…

– Ай, – махнула рукою Віра. – Кожен по-своєму говорив, тільки щоб стягнути гроші.

У невимовному бажанні народити дитину минуло дванадцять років. І раптом Віра потрапила у лікарню в Луцьк, де їй терміново мали видаляти пухлину разом з маткою.

– Був шок, плач, стрес… – зітхає Віра. – Я з жахом усвідомлювала, що на материнстві можна поставити хрест. Проте лікарі Петровські, син і батько, вирішили під час операції спробувати врятувати матку. Але не обіцяли. Вадим Валентинович – добра людина, я йому дуже вдячна і буду ставити свічку за його здоров’я, поки житиму.

Коли після операції Віра безсило розплющила очі, перше, що запитала: чи видалили матку? «Ні, – заспокоїв лікар. – У тебе є надія народити».

Згодом жінка наважилася на штучне запліднення. Але і перша, і друга спроби, на жаль, були невдалими. «Зробили все, що могли», – сказали лікарі. Той зимовий день, що завдав їй стільки душевного болю, Віра запам’ятала на все життя. У чоботах, які здавалися їй такими важкими, безсило волочила ноги по вулиці і за слізьми дороги не бачила – серце нещадно точив такий розпач і біль, що здавалося, додому ніколи не дійде…

У сні Віру кликала маленька церква

Минув час. З чоловіком уже змирилися з тим, що ніколи не матимуть рідних дітей, і вирішили взяти з дитбудинку сироту. А думки розійтися і шукати собі пару навіть не виникало. Разом несли на плечах цю важку ношу, бо ж перед Богом давали обіцянку бути і в радості, і в горі разом. Стали цікавитися, як всиновити дитинку. І знову постала проблема. Для цього треба було мати власну оселю. А жили у чоловікових батьків. Ті погодилися своє господарство переписати на сина. Оформлення документів, заміри землі затягнулися аж на цілий рік. Тож поки не мали на руках потрібних паперів, в інтернаті до дітей навіть не придивлялися. І за цей рік сталося диво.

Віриній свекрусі, яка щороку 22 травня, на празник Миколая, ще змолоду ходила хресною ходою до Бучинської чудотворної ікони, наснився віщий сон. Ніби вона знову прошкує до храму. На порозі маленької церквиці її зустрічає незнайома жінка і запитує: «У вас невістка є? Дітей у неї нема? Вертайтеся додому, хай вона прийде – ще народить дитинку».

– Ми саме були у полі, коли мені свекруха цей сон розказала. Я ще й кажу до неї: насниться всяке. Але чоловікова мати стала мене просити: йди та йди. Я не мала часу – робота, хазяйство, як-то в селі. Але так Бог дав, що на празник Миколи я рано впоралася вдома і зібралася в Любешів звіт здавати. На всяк випадок прихопила найгарніший з усіх рушників, які вишила за життя, і пішла на автобус. Матиму час – поїду в Бучин Любешівського району, а як ні – то ні. І треба так статися, що як тільки вийшла з офіса, переді мною стояв автобус «Любешів – Бучин». Значить, так мало бути. Зайшла до церкви, повісила рушник на чудотворну ікону і зі щирим серцем попросила те, чого найбільше хотіла. Це було 22 травня.

Над двома смужками на тесті плакали обоє

Минув місяць. Чоловік знову поїхав на заробітки, свекруха доглядала хворого свекра. А Віра далі працювала та хазяйнувала. У полі молотила, солому конем возила, кожен день мішки тягала. Словом, трудилася, як завжди.

– З часом відчула нездужання. Коли чоловік повернувся додому, купили тест на вагітність. Як побачили ті дві щасливі смужки, обнялися і плакали обоє… – голос у Віри тремтить від хвилюючих спогадів, вона, не криючись, змахує сльози радості. – То було таке щастя, що не переказати словами...

На радощах Віра одразу ж подзвонила своєму лікарю і вразила новиною: я вагітна! Та він… не повірив: «Такого не може бути!» Уже наступного дня, хоч то був вихідний, була у його кабінеті в Луцьку. УЗД-обстеження підтвердило, що Віра чекає дитину. Але про фіброміому, яку лікар теж побачив, сказав лише через рік, щоб зайвий раз не тривожити жінку.

Половину вагітності лежала у лікарні і майже не вставала, та чого не зробиш заради щастя материнства? Сама не народжувала – її екстрено оперували серед ночі, бо піднявся високий тиск. Коли народилася Богданка, Віра почула, як лікарі здивовано перешіптувалися: у жінок з такою патологією діти не народжуються.

– Коли перший раз мені принесли малу, радості не було меж, – усміхаючись, жінка згадує цей зворушливий момент. – Дитина така гарна, хай би тих немовлят була тисяча, мільйон, її все одно впізнала б. За усі прожиті роки я не відчувала більшого щастя.

А чоловік, радісний і збентежений, розривався між дружиною, яка ще лежала в реанімації, та дитиною у дитячому відділенні. Його турботу і любов Віра відчуває кожного дня, кожної миті. Зараз Богданці уже четвертий рік. Вона жвава, весела, слухняна, тішить батьків та бабусю, яка навіть підняти голос на дитину не дозволяє.

Перший раз у село Бучин до чудотворної ікони Ковальчуки поїхали, коли донечці було всього два місяці. Відтоді усією сім’єю щороку 22 травня їдуть на свято Миколи. Щоб помолитися і подякувати Богу за таке довгождане диво – донечку Богданку. Віра впевнена, що то саме цей образ подарував їй материнське щастя. Адже 22 травня щиро молилася біля Бучинської ікони, а рівно через місяць, 22 червня, завагітніла. І рівно через дев’ять місяців, 22 березня, на світ з’явилася Богданка. Чи матиме ще дітей, Віра не загадує, бо надто важко далася донечка.

– Я щаслива, бо народила дитину і маю сім’ю. А це найголовніше.

Олена ПАВЛЮК

Коментарі
17 грудня
Вчора
15.12.2017
14.12.2017
13.12.2017
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин