Мешканці Берестейщини: білоруси чи вкраїнці?

12 Лютого 2022, 14:51
Автобусна зупинка в одному із сіл Брестської області 1275
Автобусна зупинка в одному із сіл Брестської області

Брестська, чи на вкраїнський лад Берестейська, область Білорусі колись була заселена українцями. Що ж з ними сталося тепер? Як себе називають чи як велено їм себе називати? Чи є там хоч одна вкраїнська школа? Не варто і шукати (це про школу) –  нема. Зате є російські – в містах (ще б пак не бути!) та, звісно, білоруські – по селах. Ось така для берестейських поліщуків-українців дилема: стати або росіянином, або білорусом. Що ж поробиш, коли вкраїнської мови (а саме мова формує будь-яку націю) там офіційно не існує, а говірку тамтешніх селян (бо в зрусифікованих містах її дуже рідко почуєш) велено називати південно-західним діалектом білоруської мови.

Чого тільки не роблять завойовники, аби позбавити завойований народ головного чинника, який заважає його впокорити й асимілювати! Не нехтують і мовними авантюристами та продуктами їхніх філологічних потуг – різними «язичіями». Як то було в Галичині ще сто п’ятдесят років тому – з так званими москвофілами, котрі намагалися галичанам-українцям нав’язати замість рідної народної української мови якийсь бридкий покруч русизмів із власно вигаданими «словами», на кшталт «нєскольконадцать» або «какось». Навіть газету («Червона Русь») видавали тим покручем (за московські, звісно, гроші). 

Як і будь-яка авантюра, пішло прахом те їхнє «язичіє»: ніхто ним не заговорив. Та як міг заговорити, коли навіть ортодоксальні москвофіли між собою спілкувалися німецькою, польською чи, зрештою, «по-хлопськи», тобто українською. Чудову оцінку москвофілам і їхнім філологічним витворам дав славетний наш класик Іван Нечуй-Левицький

«Ся газета має на думці покалічити рідну мову на користь іншої, помаленьку (…) готуючи ґрунт для «обрусєнія» Галичини». – пише він у своїй критичній праці «Українство на літературних позовах з Московщиною»  наш класик Іван Нечуй-Левицький:

До речі, Івана Семеновича, «завдяки» радянській школі ми ще й досі знаємо однобоко – насамперед як письменника побутово-селянського напрямку. А він, виявляється, був у той час, як сказали б у тій же радянській школі, найзапеклішим буржуазним націоналістом, бо стрижневими його творами є не «Кайдашева сім’я» чи «Микола Джеря», а повісті «Хмари», «Над Чорним морем», у яких піднято ворожі з ідеологічного боку для радянських літературознавців проблеми національної культури, мистецтва, освіти тощо, публіцистика ж Нечуєва на захист рідної мови та літератури не втратила актуальності й дотепер.

Та повернімося до сучасної Білорусі. Років надцять тому в Пінську розгорнув бурхливу філологічну діяльність такий собі Шелягович, носячись з ідеєю «ятвязької володи», себто ятвязької мови. Маніпулюючи історичними фактами, цей «мовознавець» «відродив» із небуття цілу «націю» – ятвязьку (від імені давньоруського племені, котре мешкало між Бугом і Прип’яттю), зачисливши до неї саме поліщуків-українців, що розчерком олівця вусатого «батька народів» опинилися в сусідній республіці, аби згодом стати безрідним і безмовним «совєцкім народом».

 З частиною поліщуків цей експеримент удався, а тим, хто вперто не хотів ставати ні «совєцкім», ні «рускім», ні білорусом, русифікатори й кинули авантюриста Шеляговича з його «володою», щедро фінансуючи і самого «ятвяга» і «володомовну» газетку, яку не забарився заснувати. Очевидно, фундатори «ятвязького проєкту» погано вивчали історію, інакше б не витрачали б даремно грошей: крім самого творця, «володою» ніхто не заговорив. Навіть працівники редакції тієї газетки не осягнули всіх її премудростей, вдаючись за звичкою до російської.

Так, саме звичкою називають свою російськомовність білоруські поліщуки. Таку відповідь мені дав колись знайомий журналіст із міста Іваново, центру району, що межує з Любешівщиною. Районна газета, у якій він працював, двомовна (російсько-білоруська), і вдома в нього, і в редакції панівною мовою спілкування була російська. Ясна річ, зі мною він також розмовляв російською, не маючи, правда, нічого проти моєї української у відповідь. «Я сам розмовляв до 17 років, як і скрізь по селах нашого Івановського району, хай і не літературною, але таки українською мовою». «То говори тоді зі мною білоруською, ти ж білоруський журналіст», – запропонував йому. «Можу, – зніяковів на те,– але по-російськи мені якось звичніше…» 

То хто ж ти, мій журналістський брате, хотілось йому дорікнути: білорус, росіянин, українець чи «тутешній», як називали колись себе темні селяни-поліщуки. Але дипломатично промовчав.

Якось на святкування Дня селища в Любешів приїхало чимало гостей здалека. Прибув делегований представник і з сусіднього Івановського району – чиновник з тамтешнього міськвиконкому. Дали і йому на мітингу висловити привітальну промову від імені братньої Білорусі. І чиновник висловив її російською мовою. Коли ж із натовпу хтось вигукнув: «Говоріть білоруською! Тут усі її добре розуміють!», чиновник знічено забелькотів щось про «язик мєжнационального общєнія» та так і не спромігся бодай на одне слівце своєї другої державної мови.

Можливо, це і не вина його, а біда, бо не забути слів його колеги-чиновниці, котра приїжджали в складі іншої делегації, здається, освітян і культпрацівників із того самого Івановського району на якесь тутешнє культурно-освітнє свято.

«Які ви щасливі, що не тільки пам’ятаєте своє національне коріння, а й маєте на повну силу його розвивати»,  – сказала чиновниця після концерту самодіяльних колективів Любешівщини, вражена мелодійними українськими піснями.

 

Читайте також:  «Що б не трапилося, ми, українці Берестейщини, свою справу продовжуватимемо робити», – Наталка Бабіна

 

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024