Пам’яті Едуарда Гриневича

20 Лютого 2018, 17:31
1666

«Едику, ну що ти робиш? Чого їдеш на той Майдан, якось усі живуть, а тобі чого? Корова в нас є. І молочко є… Я на заробітки вже не поїду, буду тебе глядіти. Женишся, дітки будуть... А він мені: «Ай, мамо, ти нічого не розумієш!» І все про Україну, про Україну…» – згадує розмови із сином матір героя Небесної сотні Едуарда Гриневича Світлана Іванівна. 20 лютого її Едик загинув від кулі снайпера.

Едуард єдиний зі свого села – поселення  знаходиться  за  тридцять кілометрів  від  кордону  з  Білоруссю, майже за 500 кілометрів від Києва – їздив на Майдан. Хлопця в селі знали та  поважали.  Він  мав  талант  до  техніки.  Найкраще  в  районі  ремонтував мобільні телефони. Тут казали: якщо вже Едик не відремонтує, то телефон можна  викидати.  Світлана  Іванівна розповідає, що син свого часу відкрив власний  магазин­сервіс,  але  «конкуренти  задавили».  Едуард,  за  словами матері,  не  раз  страждав  через  свою доброту і довірливість, – пише Українська правда.

«Завжди старався добро людям робити, але багато хто з того користався.  Розгорнула  його  зошит  клієнтів, глянула, а у нього стільки боржників. Ніколи  не  взяв  би  зайву  копійку  від бідної людини, – згадує мати. – Одного  разу  я  з  ним  сиділа  в  магазині. Заходить  хлопчик.  Я  питаю  Едика: «Скільки з нього брати?» А він каже: «Нічого  не  бери,  бо  в  нього  немає  ні мами, ні тата, він з інтернату».

Едуард на Майдан їздив тричі. «Він часто  стояв  у  наших  наметах,  роздавав  газети.  Він  був  дуже  скромною, спокійною  та  врівноваженою  людиною,  –  каже  свободівець  Анатолій Пушкін.  –  Тому  я  раніше  б  не  подумав, що він одним з перших побіжить на Інститутську».

Не вірила, що він опиниться на Інститутській,  і  рідна  сестра.  «Перший раз як поїхав, нікому не сказав. Другий раз я вже знала, але він просив мамі не казати. Я дуже хвилювалася, цілий вечір кожну годину дзвонила. Він заспокоював,  що  з  ним  усе  нормально,  що він не стоїть на барикадах, а одяг видає», – згадує старша сестра Тетяна.

Едуард себе видав, коли повернувся  з  Києва  застудженим.  Як  з’ясувалося, його на Грушевського облили з водомета. Коли він 16 лютого втретє зібрався їхати на Майдан, родина благала його залишитися. Та він не послухався.

«Він вступив у Волинську січ. Став козаком  Нестором.  19  лютого  я  подзвонила,  як  відчувала  щось.  Кажу: «Едику,  вертайся  вже  додому».  А  він: «Ти  мене  не  розумієш!»  Роз’єднався, не  схотів  зі  мною  говорити»,  –  продовжує згадувати Тетяна.

Цього  ж  вечора  Едуард  відправив листа  своїй  двоюрідній  сестрі  Наталці,  попросив  відредагувати  і  зберегти  для  історії.  В  ньому  хлопець у  деталях  описує  найважчі  дні  протестів.  «Не  можу  зрозуміти,  чому  на мене дивились люди, коли я стояв на передовій  на  Інститутській  та  Майдані, і не підходили допомогти. Чому вони  такі  боягузи  та  несвідомі?!» – писав він. «Настало 19 лютого, а з ним не стало нашого кошового Сашка [Капіноса, – авт.], ще декілька ранених. Покойтеся з миром. Ми доведемо, що ви недарма полягли на цій війні!» – писав герой Небесної сотні за день до смерті.

20 лютого Тетяна набрала телефон брата о десятій ранку. Але їй так ніхто і  не  відповів.  Згодом  подзвонила  Наталка. У слухавці вона почула жіночий голос, який повідомив: «Власник цього телефону загинув на Майдані».

 

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024