Воїну Сергію Зімичу з Любешева виповнилося б 54 роки
-
-
>
-
>
-
>
594
9 серпня 1970 року – день народження краянина, який загинув у бою з російськими окупантами.
Сергій Зімич мешкав у селищі Любешів. Його знали як майстра-столяра – пише Нове життя.
Згодом він замінив власний бізнес на сезонні заробітки. Бо ж треба було дбати про сім’ю – дружину та двох доньок. Щасливий батько старшу доньку благословив на подружнє життя, мріяв, що невдовзі візьме на руки онука чи онучку, але не встиг – війна перекреслила всі мрії.
Маючи за плечима армійський досвід, котрий здобував під час строкової служби в Чехословаччині, Сергій у перші дні повномасштабного вторгнення пішов до військкомату. Хотів долучитися до територіальної оборони. Але вона вже була сформована. Тому добровольцем пішов у Національну гвардію України.
Тривалий час любешівець був відносно недалеко від дому. Охороняв Рівненську АЕС, потім – стратегічні об’єкти Волинської області. Згодом на трохи знову перекинули на Рівненщину. А в кінці березня 2024 року разом із побратимами вирушив на фронт. Був тяжко контужений. Дбав про молодших побратимів, як про рідних. Адже був для них за батька. Недаремно ж і позивний мав «Батько». А трохи підлікувавшись, знову ходив на позиції.
А небезпека була усе ближче. Вона підкралася непомітно та раптово. Ворожа бомба розірвалася поруч Сергія, поранивши ногу. Побратим наклав турнікет, заніс у бліндаж. Ось тільки добу не могли воїни вибратися звідти через сильну ворожу атаку. Сергій, знаючи, як хвилюються рідні, відправив дружині повідомлення, що вже на КСП, жодним словом не обмовившись про поранення.
Але жінка зрозуміла, що сталася біда, коли після цього телефон уперто мовчав. Бо ж чоловік чи не щодня старався надіслати бодай смайлик, аби повідомити, що з ним усе добре.
Почалися пошуки. Так дізналися, що їхній рідний поранений. Але вже невдовзі лікар по той бік телефонного зв’язку сповістив жахливу звістку: серце воїна зупинилося.
Поховали воїна на любешівському кладовищі.
