«Не можу сидіти вдома, поки мої діти на війні!» – історія воїна-поета Петра Токаря з Ветел
2283
Мешканець села Ветли Камінь-Каширського району Петро Токар з липня 2023 року по січень 2025 року служив добровольцем у лавах Збройних Сил України, самовіддано захищаючи Батьківщину. Спочатку ніс службу на Запорізькому напрямку, згодом був переведений на Донецький. Мав звання старшого солдата. Там, де було найгарячіше, він залишався вірним присязі та бойовим побратимам.
Його рішення піти до війська було продиктоване не лише обов’язком, а й батьківським серцем. Син Владислав та зять Сергій також стали на захист України – обоє нині перебувають на Донецькому напрямку. І Петро не міг залишатися осторонь, коли найдорожчі для нього люди щодня ризикують життям.
«Я не можу сидіти вдома, поки мої діти на війні!» – казав він. І пішов.
Та війна була лише однією сторінкою його життя. Значно раніше він обрав іншу, мирну й світлу місію – навчати дітей. З 1987 року, відразу після служби в армії, Петро Токар працював у школі вчителем. Для учнів він став першим наставником, тим, хто вчив читати й писати, хто сіяв у дитячих серцях любов до України, повагу до мови, історії та традицій.
Він був учителем за покликанням – терплячим, мудрим, справедливим. Умів знайти підхід до кожної дитини, підтримати, надихнути, повірити тоді, коли хтось сумнівався у собі. Колеги згадують його як щиру людину з глибоким внутрішнім світом.
Цей внутрішній світ знаходив відображення в поезії, адже Петро Токар писав вірші – чесні, болючі, пронизані любов’ю до України й тривогою за її долю. Ось один із них:
Збираю зболені слова,
щоб біль отой збагнути,
бо день вчорашній, хоч сховавсь,
ще більшим болем може відгукнутись…
…Монгол, татарин і осман…
Батурин, Пляшева і Крути…
Блюзнірство, звірство, підступ і обман…
І для маскви вічноголодної…рекрути…
І знов манкурти і лакеї,
котрі в святині-храмі й келії,
забувши честь і материну мову,
ідуть на угодовство і на змову
…із совістю.…із ворогом.
Аби продатись дорого…
7 червня 2025 року Ветли втратили свого вчителя і захисника. Україна – ще одного відданого сина. Родина – люблячого чоловіка, батька, дідуся. Його життя стало прикладом цілісності: у класі – наставник, у поезії – мислитель, на фронті – воїн.
Світла пам’ять про Петра Токаря житиме у серцях рідних, учнів, побратимів і всіх, хто мав честь його знати.
