Лобна: Музей слави чи крові? Невже любешівцям нікого більше вшановувати?

Десять років тому, за президентства Ющенка, коли навіть з центру Любешева нарешті прибрали памятник Леніну, Восьмого листопада, під обід, центральна вулиця Лобни запалала червоними барвами: майоріли криваві прапори, на парканах висіли транспаранти «Слава великому Жовтню!» та інша комуністична словесна мішура. А місцевий і приїжджий люд очікувально позирав на дорогу. Й ось з-за повороту, урочисто клаксонячи, виринув кортеж легкових автомобілів. З першого, що зупинився перед збудженим натовпом, вийшов сяючий від задоволення сам перший секретар ЦК КПУ Симоненко, з інших – його соратники, трохи далі, дотримуючись субординації – районна влада.

Дівчата в національному вбранні зустрічають високого гостя хлібом-сіллю, далі процесія комуністичних бонз іде доріжкою нагору, до місцевого музею, де на майданчику, перед входом, проводить мітинг. З вуст ораторів лунають зачовгані фрази про «ратні подвиги і славні діяння партизанів», «радянський народ» та інші байки сталінської закваски, не забуто потаврувати й «буржуазних націоналістів». В дусі кращих зразків радянської ідеологічної школи витримано й виступ очільника районної влади.

Так відкривали в  цьому поліському селі оновлений музей «Партизанської слави», який і досі там функціонує. Попри те що особи, яких прославляють його стенди й експонати, були бойовиками комуністичної партії, нині в Україні забороненої.

Під час Другої світової війни на Любешівщині, як і переважно на всій Волині, до сорок третього року діяли лише одні партизани – українські, загони яких сформували УПА. Думаєте, хоч один стенд чи експонат, присвячений цим, справжнім борцям із загарбниками української землі, знайшов місце в «оновленому» музеї? Ні, бо не їх він, збудований у розпал комуністичного панування, призначений возвеличувати, а зайд із Півночі – з червоними зірками на шапках, яких привів сюди генерал НКВД Федоров, росіянин до кінчика волосків, хоч усе життя прокнязював на Україні. Нам удовбували, що він привів свою п’ятитисячну ватагу визволяти Волинь від німців, розчулюючи душу сердобольних легковірів телесеріалом, як підпільний обком дбав за поліщуків, захищаючи їх від фашистської наруги. Де був той «обком» і п’ятитисячна ватага «захисників», коли німці мордували мешканців хутора Кузеньки, розташованого біля самого їхнього лігва? Кого захищав генерал Орленко (не втявши за своє життя і слова по-українськи!), коли така ж біда настигла хутір Окуріку?

Місцевий краєзнавець Валентин Поліщук стверджує, що федорівці не провели на Любешівщині з фашистами жодного бою й не знищили ані одного німецького солдата. Важко заперечити. Крім захоплення Любешева й підірваного моста через Стохід, коли німці вже й так утекли з містечка, «червоні месники» нічим не відзначилися. Хіба що грабунками селянських скринь. Та якби ж то від їхніх загребущих рук страждали тільки скрині?! А спалені, пограбовані й помордовані Деревок, Лахвичі, Люб’язь? То це таку «партизанську славу» увінчує музей у Лобні? О, ні, про це ні пари з вуст. Більше того, всі ті злочини були приписані, звісно, кому – «українським буржуазним націоналістам». Слава Богу, шила в мішку довго не втаїш, і правда таки доходить до любешівців. Прикро, що ще не до всіх.

Про трагедію Кортелісів знає вся Україна, про трагедію «любешівських Кортелісів» – села Лахвичі, мало хто. На Любешівщині, яку під час виборів, «здавали» комуністам як вотчину одного з їхніх вожаків, це не афішується. Не надто охоче представники районної влади висловлювали і свої думки та позицію з приводу тих історичних подій. Із розповіді голови районного проводу КУН, колись на реквіємі по загиблим від «червоної різні» в Деревку один із заступників голови райдержадміністрації відмовився від виступу на мітингу, зіславшись на непідготовленість. Зате до відкриття «оновленого» музею в Лобні влада підготувалася добре й від виступу не відмовилася. В «оновленому» музеї мало що змінилося: та сама «Родіна-мать» з плакату зустрічає екскурсантів, ті ж самі стенди та експонати розповідають, як «славні орленківці» «зривали» німецькі ешелони (один сучасний історик не полінувався перегорнути гори партизанських донесень і порахував ті «ешелони» – виявилося, що стільки німці їх і за всю війну не мали!).

Радянський міф про рейд Федорова на Волинь настільки вкоренився на лобенській землі, що навіть незалежна Україна не спроможна дати собі з ним раду. Більше того, продовжувала підживлювати, витрачаючи гроші на утримання музею, його ремонт (ста тисяч, що нашкребли комуністи зі своїх кишень, не вистачало, тож районна рада тоді виділила ще 120 тисяч). Правда, на останній позачерговій сесії Любешівська районна рада вийшла із засновників цього музею, та це не значить, що його фінансування з громадської кишені буде припинено. Подвійні стандарти якісь виходять: однією рукою держава комуністичну партію забороняє, а другою підживлює вшанування її бойовиків. Невже на теренах району нам нікого вшановувати?

Чи потрібен узагалі музей у Лобні? Якщо потрібен, то аж ніяк такої  «партизанської слави». Так, нехай у ньому висить генеральський мундир окупанта, але нехай дітвора, яка забігає туди із сусідньої школи, побачить там і форму вояка Української повстанської армії, нехай дізнається зі стендів про Лахвицьку й Деревоцьку трагедії, про бої партизанів Федорова з УПА, зокрема за Любешів, про інші славні й не славні події партизанської війни на теренах району.

Омелян КОНОНЕЦЬ