Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Голова організації українців США про життя на Любешівщині в роки Другої світової

16:18 24.06.2018
780

Свій перший партизанський досвід колишній курінний УПА й один з очільників української діаспори в Америці Максим Скорупський (псевдо «Макс») здобув у Любешівському районі.

Родом він із Тернопільщини, але доля закинула його на Полісся восени 1942 року. До того майбутній повстанський командир устиг закінчити агрономічно-лісову школу, попрацювати за спеціальністю. 1939 року вступив в ОУН, згодом став районовим провідником ОУН у Вишнівці. Під час Другої світової війни жив у Кракові, Холмі, Берліні, Львові. За націоналістичну діяльність був переслідуваний нацистами. Переховуючись од них, і опинився восени сорок другого року в Камені-Каширському, а відтак – у Великій Глуші.

Про це розповідає Скорупсьий у розділах «Глибокі кущі», «Совєтські партизани», «На завданнях», «Подвійна втеча» в мемуарах, що побачили світ окремою книжкою «Туди, де бій за волю» (Київ, Видаврництво ім. О. Теліги, 1992).

Спогади надзвичайно живі й цікаві. Адже автор не лише описує свої пригоди під час «поліського» та інших вояжів, але й передає враження від побаченого, аналізує події, що певним чином упливали на його особисте життя. Одно слово, зі сторінок автобіографічної повісті постає яскрава картина життя та боротьби українців з окупантами в буремні сорокові.


«Здавалося, що до того глухого краю ніяка влада не досягає…»

Як не дивно, але перший партизанський досвід майбутній курінний здобув у …радянському загоні, що базувався в лісі, поблизу села Невір. Тоді ще на Любешівщині не було з’єднання генерала Федорова, й основні сили червоних диверсантів дислокувалися за Прип’яттю, в Білорусі. Був невеличкою частиною тої білоруської партизанщини і загін біля Невіра.

Але спочатку Скорупський певний час мешкав у Великій Глуші, ведучи звичайне цивільне життя, прикриваючись «липовими» документами.

Яким же постало перед очима південного волиняки це поліське село?

«Велика Глуша видалася нам непривітною. Здавалося, що до того глухого краю ніяка влада не досягає. Було тут спокійно й справді глухо. Людей також якось не видно, а чути було тільки шум Невірівського лісу. Жменька інтелігенції в околиці сиділа і дрижала на саму згадку про партизанів. Щоденно приходили свіжі вісті. Там або тут, за такої чи іншої нагоди, забили того чи іншого чоловіка. Переважно це траплялося інтелігентам, що були на посадах…

Замешкали ми з Литвиним (товариш Скорупського, авт.) у колишнього голови сільради Оксеня. Сам родом із Ратна, одружився він із донькою місцевого дяка і таким чином також майже належав до інтелігенції. До нас приходила поліська молодь на розмови та діставала від нас тризубці та організаційну літературу. Назагал поліська молодь була дуже мало національне свідома. Активні були лише хлопці, які були по школах, або навіть у польському війську, і щось десь чули. Дехто з них з часом освідомився. Старше покоління, не знаючи політики, симпатизувало нам підсвідомо. Поліщук ще донедавна не знав себе українцем, але бачив свою велику окремішність від поляків і москалів. Його сильно в'язала поліська земля і традиції … У народі збереглася повністю поліська традиція і ноша. У молодичок втяті коси, гарні кожушки, постоли. Носили вони своєрідні коробки через плечі. Мелодії поліських пісень дуже тужливі, але відчувається в них багато душі. Релігійність населення, зокрема жінок, дуже велика. Церкви на Поліссю незвичайно гарні в середині. Вишиті рушники надають їм чисто українського характеру…» – пише Скорупський у розділі «Глибокі кущі».

Крім згаданого вище Оксеня, автору запам’ятався і колоротний образ тамтешнього лікаря: «Цікавим явищем був доктор медицини, українець-галичанин. Як фахівець, мав пошану і в міських лікарів. Розчарований життям, ще за Польщі прибув на Полісся шукати забуття в поліській тиші й гарній природі. Знайшов собі вдовичку (старшу доньку священика) і, заливаючись горілкою, неохайно вдягнутий, не підстрижений, провадив простацьке життя. Крім лікарської практики нічим не займався. Згодом убили його большевицькі партизани». Цікаво, чи пам’ятають старожили Великої Глуші цих людей?

А ось який випадок трапився там другого дня Різдвяних свят 1943 року: «Односельчанин, що пішов був до совєтських партизанів, прийшов до церкви помолитись Богу. Це вказує, як глибоко вкорінені на Поліссі традиції і як від них поліська душа не може відступити. Вийнявши пістолю, в церкві казав усім присутнім лягати на підлогу. Сам підійшов до ікони, поцілував і вийшов..»

У Великій Глуші Скорупський легалізувався як помічник Білоозерського лісничого, функції якого виконував отой самий Литвин, його товариш. Власне, хлопцям належало мешкати на Білому озері, при лісництві, проте вони правдами й неправдами домоглися від вищого лісного начальства керувати із села.

В очах поліщуків вони були великими панами, і їх усюди зустрічали з пошаною. «До того всього Литвин, щоб не потрапити на поганий рахунок у населення, а тим самим у партизанів, продавав ліс направо і наліво. За півлітра самогону й кусень сала дядьки будували хати, клуні й все, що було їм потрібне».

Але цивільне життя «панів лісничих» протривало недовго. Одного дня, по Різдву, Велику Глушу атакували червоні партизани – ті самі, з Невірського лісу. «Затарахкотіли кулемети, і несподівано поліція була оточена. Після двох і півгодин завзятої боротьби зраджених поліцистів, совєтські партизани підпалили будинок поліції і всі, що були в будинку, згоріли…»

Заскочені зненацька, лісничий з помічником потрапили до рук нападників. І настигла б їх неминуча смерть, якби не господар хати Оксень, котрий, виявляється, був партизанським інформатором і у своїх доносах відгукувався про квартирантів як про «своїх хлопців». Зважаючи на це, Скорупському з Литвиним запропонували приєднатися до партизанського загону. Ясна річ, вибору в них не було (хіба що розстріл).

«Хто дав більше горілки, той був правий»

«Загін імені Сталіна зі з’єднання Жукова" квартирував у "балаганах" Невірівського лісу, що являли собою табір-базу. Це була невелика площа, власне, острів серед болота, огороджений засіками колючого дроту. Стежки й поблизькі дороги були заміновані. Шатра замасковані гущею соснового лісу. Кругом цієї місцевості тяглися непроходимі болота. Так, це була природна фортеця.

В таборі був лише штаб, ранені, хворі і мала охорона. Решта відділу розбита на взводи ("отряди") квартирувала по селах. Командиром відділу був майор; його прізвище мені невідоме. Штаб був побудований на зразок штабів червоної армії. Головну ролю у відділі відігравали політруки.

Як бойова одиниця, наш батальйон не являв жодної вартости. По-перше, склад людей був різний. Більшість колишніх червоноармійців, частина парашутистів і частина євреїв, утікачів з "гетта", і дуже мала частина місцевого населення. Самий "зброд" і все розсобачене та здеморалізоване. По-друге, відділ був розбитий на масу підвідділів з т. зв. спецзавданнями: "міньорщики", пропагандисти, зв'язок, охорона, розвідка, постачання – і битись не було кому. Зброї також було мало, її збирали серед населення. Основну силу відділу творили парашутисти, але їх було дуже мало. Старшини, які були в німецькому полоні, були на правах бійців. Навіть капітан і майор залишались рядовиками.

Активности великої відділ не проявляв, більше займався грабуванням харчів і одягу з населення. На випадок акції в нашому терені спецвідділи збиралися докупи.

Коли німці робили акцію на Велику Глушу і люди дали знати до штабу, то командний склад довго давав зарядження і навмисне відтягував, аж поки розвідка донесла, що німці виїхали. Тоді зібраний відділ, верхи й на возах, як буря, влітав у село і немов то шкодував, що німці втекли. Таких інсценізацій було багато.

Совєтські партизани мали завдання саботажу, а не охорони населення. Для пропаганди робили різні комедії. Бойового духа взагалі не було. Ті люди хотіли лише пережити війну і один одного обдурював патріотичними фразами. Якщо робили акцію, то підготовлялися до неї довго. Тактика була добра, наприклад, засідка на деревах і маскуючі білі плащі на сніг. Індивідуально боєць боронився добре.

Я був присутній в таких акціях, як напад на вузько-торовий потяг, де був застрілений українець Білинський, на Ольбє Мале, Пнєвно, Деревок і Любешів.

Загально дії совєтських партизанів обмежувалися грабунками, долагоджуванням спорів і порахунків цивільного населення. Хто дав більше горілки, той був правий. Найбільше терпіли на цьому свідомі українці. Щоб розстріляти людину, досить було знайти в хаті "Кобзаря" краківського видання. "Це фашистівський", казали большевики. Скільки невинних людей розстріляно на донос, ніби в нього була зброя!..

З харчів у селян можна було знайти лише хліб, сушений поліський сир і більш нічого. Вночі, як закон, хати були незамкнуті так, щоб партизани без перешкод могли входити до хат. Бідні були жінки. Вони мусіли бути повсякчас жертвами партизанів. Околиця страшенно бідна. В селянських хатах задуха неможлива: відвідавши кілька хат, можна сп'яніти. Безперестанні грабунки ще більше ожебрачували селян. Важко було бути присутньому при цих операціях…» – розповідає Скорупський про свій перший партизанський досвід.

«Таку красу рідко де можна побачити»

Якимсь чином командування загону запідозрило Скорупського та Литвина в «нещирості» й уже збиралося їх ліквідувати, та, на щастя, вони про це дізналися й утекли з лісу вважай напередодні свого арешту. Хлопці подалися на південь Волині, на рідні терени автора, де стали вже до повноцінної боротьби з окупантами в лавах УПА.

Закінчу ж розповідь про «любешівський період» відомого українського державотворця Максима Скорупського ще одним уривком з його книжки:

«Одного дня заїхали ми подивитися на Біле Озеро. Краса – неймовірна; чиста, зеленкуватого кольору, вода, піщане дно. Кругом дрімучий сосновий ліс. Маленька пляжа і недалеко лісничівка, де ми мали мешкати. Якраз був захід сонця. Таку красу рідко де можна побачити. Червоне проміння сонця відбивалося від плеса води і розливало океан світла. Навколо мертва тиша. Ми стояли, мов зачаровані. Врешті, Литвин промовив:

– От сюди приїдемо на відпочинок, якщо переживемо війну. В рангах полковників, зеленими лімузинами. Візьмемо з собою рушниці для полювання…

Не знав мій любий побратим, що не доведеться йому ніколи побачити вдруге поліську красу».

Максові хоча і пощастило вижити в цьому пекельному горнилі, проте також удруге не вдалося помилуватися красою, яка його так захопила: дорога на Полісся йому була перекрита неприступною Берлінською стіною. Після війни він емігрував до США, проводив там церковну та громадську діяльність серед діаспори, обирався головою Організації державного відродження України. Помер 1981 року в місті Трентон.

Омелян Кононець

Коментарі

Шляхта

17:37 24.06.2018

Партизани і бульбаші грабували людей. Полюбляли карухи.

22 лютого
Сьогодні
Вчора
20.02.2019
19.02.2019
18.02.2019
17.02.2019
16.02.2019
15.02.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин