Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Із Біловезької Пущі на Любешівщину їхали кіньми

12:23 28.07.2018
843

У Седлищі мешкають нащадки білоруських емігрантів, серед них – і небога легендарного повстанця Орла, а отже, і сам нескорений вояк УПА був за походженням білорусом.

Ірина Григорівна Струк народилась і виросла в Седлищі, за паспортом – українка, навчалась в українській школі, але розмовляє зовсім інакшим діалектом, аніж інші корінні мешканці Любешівського району. Її говір, без сумніву, належить до білоруської мови. Звідки ж він узявся серед українського Полісся? Відповідь знайти не важко: Ірина Григорівна – нащадок переселенців з Біловезької Пущі, котрі сто років тому прибилися на Любешівщину в пошуках ліпшої долі.

Імператор сказав: «Переселяйтеся, куди хочете»

Північну околицю Седлища, де мешкає Ірина Григорівна, й досі називають Скуповим. Цю назву привезли із собою її предки – так називалося село, з якого прибули на береги Стоходу. Після Другої світової війни той край відійшов до Польщі, а тоді, як чотири десятки скупівських родин перебралися під Седлище, належав до Гродненської губернії Російської імперії. Чому скупівці покинули нажиті місця? Звичайно, не з добра. А головною причиною, що заважала тамтешнім селянам господарювати, був царський звіринець, розташований по сусідству, в дрімучих лісах Біловезької Пущі.

– Найбільше допікали дикі кабани та зубри. Що тільки не робили, як не загороджували своїх посівів люди, а звірина все одно перескочить і порозриває. Скаржилися навіть самому імператору, а він сказав їм ніби так: «Звіринця звідти нікуди не подіну, переселяйтеся ви, якщо іншої ради нема. Де захочете, там і землі вам дам». От і стали шукати собі нове місце. Аж до Чити дійшли, та все не находили. Доки хтось випадково не потрапив сюди. Місцеві луги, мальовнича річка припали до душі білорусам-поліщукам. Та й недалеко до батьківщини, за добу на конях можна доїхати, – згадує розповіді діда Ірина Григорівна.

– То це ваш дід чи батько сюди перебрався?

– Дід, Василь Трусевич. Батько з матір’ю також народилися в тому біловезькому Скупові, але на час переїзду були ще малими, тож виросли вони практично в Україні й у документах писалися вже українцями.

Один син пропав у лісі, другий – у таборах, третій – на війні

Нелегко було переселенцям освоюватися на нових місцях, у багатьох душа ще довго залишалася там, за Бугом, тож часто їздили в рідне Скупово, а то і пішки ходили, не в змозі побороти туги. Родині ж Ірининого діда, Василя Трусевича, негараздів, мабуть, випало чи не найбільше. Чотири сини в нього було, і трьох з них в один день навесні сорок четвертого до Червоної армії мобілізували. Не минула б така доля і четвертого, Івана, якби ще перед війною в Караганду, на шахти, не подався (там і пропрацював усе життя, вугілля добуваючи, доки мав силу та здоров’я). Найстарший, Григорій, Іринин батько, пропав безвісти на фронті. Молодший, Кость, вижив у тому пеклі, зазнав тяжких поранень, але, повернувшись додому, був засуджений сталінськими опричниками на 10 років сибірської каторги за… середульшого брата, Степана, славнозвісного повстанця Орла. Відбув з них «лише» вісім, потрапивши під амністію після смерті Сталіна.

– Як же Степанові вдалось уникнути радянсько-німецького фронту?

– Під час мобілізації на медкомісії він поскаржився на біль у животі. Спочатку не вірили, називали симулянтом і дезертиром, але все таки відправили на огляд до шпиталю. А там – відразу на операцію: виявляється, в нього лопнув апендицит. Прооперувавши, Степана відпустили одужувати додому. Пам’ятаю, як лежав на ліжку й гукав мене, щоб погляділа його маленького сина. На початку війни він одружився й мешкав з жінкою та дідом Василем в одній половині хати, а наша сім’я – в другій. Улітку сорок четвертого совєти нас виселили на хутори за Угриничі, бо через село мав проходити фронт. Але він Седлище, на щастя, минув, і ми повернулися по домівках. А дядько Степан, зв’язавшись із бульбашами, пішов до них у ліс. Та там і пропав десь. Мабуть, загинув. Дружину його та сина ще тоді, в сорокових, вивезли із села в Луганськ. Діда ж Василя не зачепили. Він усе молився голосно у своїй половині хати. А був у Седлищі оперуповноважений з району Скрипкін, котрий чи не щодня приходив «проробляти» і діда, і матір мою, щоб умовили Степана здатися владі, то той усе казав: «Якби інші твої двоє синів не воювали в Червоній армії, то тобі, діду, ніякі молитви не допомогли б: уже давно був би на Колимі!»

Василь Трусевич помер у сорок сьомому, не дочекавшись ні Степана з лісу, ні Костя з таборів, довелось Ірині з матір’ю спокутувати вину за його синів. Не тільки влада їх усіляко утискала, але й прості односельчани скоса дивилися, бульбашами називали. Мати навіть прізвище чоловікове Трусевич змінила на дівоче, аби менше допікали за дівера.

– Тепер в Україні вшановують вояків УПА, і Вам, Ірино Григорівно слід пишатися таким родичем.

– Моя мати не дочекалася цього, хоч і прожила сто один рік. Мені ж і досі важко на душі, як згадаю, скільки всього довелося витерпіти… Де похований та чи й похований дядько Степан, нікому нічого не відомо, ніхто пошуками не займався.

– Але ж 1956 року на хуторі біля Морочного родичі нібито засвідчили в мертвому повстанця Орла, тобто Вашого дядька Степана Трусевича?

– Справді, було таке. Влітку того року під Морочним вони підписали акт впізнання, але потім розповідали, що в тому зчорнілому трупові, який пролежав, очевидно, із зими, бо вдягнений був у кожусі, важко було когось впізнати. Тож підписали, аби родину залишили в спокої.

Омелян Кононець

Коментарі
22 лютого
Сьогодні
Вчора
20.02.2019
19.02.2019
18.02.2019
17.02.2019
16.02.2019
15.02.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин