Трактористка з Малої Глуші

Любешівчанка пропрацювала на тракторі до самої пенсії, має урядові нагороди, а одну – з рук самого Хрущова.

Скільки безневинних душ перемололи жорна комуністичного диктату, розкручені безпощадною рукою «батька народів» – знають лише безмовні стіни казематів і холодна земля «неісходимого» Сибіру... Та найбільше жертв, безумовно, принесла ненаситному монстрові споконвічно терзана й топтана ординцями багатостраждальна Україна. Не знайти жодного села, бодай хутора, мешканців  якого в кривавих тридцятих-сорокових обійшли своєю чорною увагою запопадливі слуги найбільшого ката людства. Не минули репресії і Малої Глуші: чотири сім'ї «куркулів» 1949 року вивезли з села на «перевиховання» й спокуту неіснуючих гріхів до Сибіру. Серед них – і сім'ю фронтовика Івана та Пелагеї Кобаків. Марії, їхній доньці, і героїні цієї розповіді,тоді було вже одинадцять років.

України вам не бачити!

Викликав якось голова сільради Івана Кобака й запропонував, аби половину зароблених грошей за хати, (а був Іван майстром-будівельником) віддав йому.

«Якщо на  твоїх руках будуть такі ж мозолі, як у мене», – тоді  і  матимеш половину заробітку! – гордо відповів чоловік.

«Ах так! Ну, то  України вам більше не бачити!» - почув у відповідь.

Але сталінський лакуза помилився: повернувся таки Іван Кобак на батьківщину. Через довгих і нелегких вісім років випробування суворим кліматом, тугою за рідною землею. І якби не сконав кровожерливий Сталін, то невідомо ще скільки тих літ довелося б родині Кобаків поневірятися на чужині. Правда, навіть  там багато хто плакав, коли долетіла звістка про смерть тирана. Лише Іван безмежно радів, не ховаючи усмішки від рідних. «Значить скоро додому повернемось», – весело повторював.

Та до того ще потрібно було дожити, перестраждати, вилити море сліз. Надто ж важко було восени сорок дев'ятого й узимку п'ятдесятого, коли сім'ї репресованих позвозили з усієї Волині до Ковеля й тримали на станції в холодних бараках до самої весни. А тоді всіх на етап – і в Іркутську область...

У селі Усольє Зимінського району посе­лили сім'ю Кобаків. Іван побудував хату –  і не тільки одному собі, а ще й  клуб у селі –  умілі руки  цінувалися скрізь.

Марія незабаром закінчила школу й пішла в трактористки, обравши найромантичнішу на той час професію для сільської дівчини. Їй довірили «Сталінця-6», бо ще в школі, на уроках праці, навчилася  поводитись із «залізним конем», а на канікулах не раз доводила, що не гірше однокласників-хлопців уміє давати лад на колгоспних ланах. Може, так би й залишилася назавжди сибірячкою, бо і професія, і життя тамтешнє припало Марії до серця, але ж батьки не могли забути України, рідного Полісся.

Марія Кобак у юності

Нагорода з рук правителя СРСР

У Малій Глуші про Кобаків якщо і не забули, то на повернення ніхто не сподівався: хату їхню віддали іншим, тож якийсь час жили в діда, потім наймали куток, аж поки не відкупили своєї оселі.

На роботу в колгоспі Марію спочатку поставили телятницею, а згодом – дояркою. Працювала на фермі, а мріяла про просторий лан, ритмічний гул двигуна й рівну чорну скибу землі, покраяну гострим плугом. А ще душа дівчини прагнула свіжого вітру перемін, чогось незвіданого, цікавого. Тому без вагань отримала в шістдесятому путівку на цілину. Семеро їх, юнаків і юнок, поїхало тоді з району на будівництво «столиці» розораних степів – міста Цілинограда. Майже всі будівельні професії освоїла дівчина, у передовики вибилася, тож коли тодішній правитель СРСР Микита Хрущов приїхав туди на оглядини своїх володінь, зустрічати високого гостя доручили і Марії.

Після мітингу Хрущов проходив повз натовпх. Кому руку потиснув, із кимсь словом перемовився. 

«А це що за чудо? – вигукнув здивовано мені. – Чого ти тут стоїш?» (а я тоді ще ж зовсім юною була, маленькою на зріст – мабуть, подумав, що дитина). «Сказали стояти то і стою», – відповіла. «Звідки тут узялася?» –  «Зі стройки!» – «А родом звідки? Чи не з України?» – «З України». – «О, то ти майже моя родичка! Ей, сюди! – гукнув до помічника,  той подав медаль, і Микита Сергійович причепив її мені на груди. То була Бронзова медаль за успіхи в народному господарстві…»  

Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов

Щасливо спочатку складалося й особисте життя: вийшла заміж, народився син. Але доля несподівано перевернула все шкереберть: загинув трагічно Павло Мозговий, її чоловік, – і життя на чужині втратило всі привабливі барви. Повернулася з маленьким сином на Волинь, до батьків. Знов у колгоспі не виявилося вакансії тракториста, тож пішла доїти корів. 

Саме жінки-механізатора нам не вистачає!

«Якось почула я, що хтось із механізаторів розрахувався з роботи. Наступного ранку була вже в конторі, прошуся на його місце. «На трактор?» – здивувався голова правління, коли до нього дійшов смисл  сказаного. Але парторг, котрий був також у кабінеті, раптом, потер задоволено руки: «А це цікава пропозиція! Жінки-механізатора саме й не вистачає нашому господарству для загальних показників!»

Марія Мозгова

Отак сталося третє народження Марії-трактористки, і, як виявилось, остаточне, бо працювала на тракторі вже аж до пенсії. І як працювала! Рідко хто з колег-чоловіків не тільки в районі, а й в області міг з нею порівнятися. Про це красномовно свідчать і екскурсійна путівка в Чехословаччину, якою нагородили Марію Мозгову за перше місце в області з підняття зябу, й Орден Трудового Червоного Прапора, який отримала  1972 року, і численні почесні грамоти та інші відзнаки.

Омелян Кононець