«Феніки» для генерала Власова

Дванадцятирічну любешівчанку-остарбайтерку від крематорію  врятували американські літаки.

Чому вкраїнські діти опинялись у фашистській неволі, чим годувала їх там «культурна» європейська нація і як «виховувала» працею на збройному заводі, а також про «феніки» і борг, який  не повернула німецька держава – розповідає колишня остарбайтерка, а нині  мешканка села Дольськ Любешівського району  Степанида Комзюк. 

НА РУКАВІ НОСИЛА ТРИЗУБА

У квітні сорок п’ятого дороги Третього Рейху, що агонізував, затиснутий  лещатами армій антигітлерівської коаліції, заповнили колони бранців, яких фашисти позганяли піднімати німецьку економіку з усієї Європи. «Арбайтерів» переводили з одного табору в інший, а навіщо – ніхто не знав.

«Нас женуть до крематорію!» – пройшлася раптом жахлива чутка по колоні, у якій ішла зі своїми батьками і дванадцятирічна дівчинка з Полісся Степанида.  Нібито це сказав німець, котрий позаду колони віз трактором на причепі хліб, яким годували їх у дорозі, бо йшли вже другий день. На той причеп підбирали і тих, хто не здужав іти – в основному малих дітей, яких у колоні було дуже багато.

«Минемо містечко й у найближчому лісі кидаймося на охоронців! Усіх не повбивають, хтось та врятується!» – передавали один одному дорослі.

Але тільки-но стали підходити до лісу, як налетіли американські літаки й закружляли над колоною. Перелякані охоронці попадали на землю, а бранці – урозтіч по лісу.

«Ми довго блукали в хащах, Доки не наткнулися на тамтешнього лісничого. Він вивів на дорогу й порадив до лісу більше не заходити, бо, мовляв, у ньому ховаються есесівці й убивають усіх, хто не німець. На шляху ми повернули у зворотному напрямку й незабаром опинилися знов тому самому таборі, де й були – при заводі, що виготовляв зброю», – розповідає Степанида Мефодіївна.

На тому заводі і вона, дитина, працювала. Із дев’ятої ранку до шостої вечора – щодня, крім неділі. Підмітала цех, у якому виготовляли набої. У цеху працювала її мати. А батько – в іншому, де різали сталевий дріт. Не пускав доньку туди, бо було небезпечно: там крутився величезний барабан, що намотував дріт і вже кілька робітниць загинули, затягнуті тим барабаном.

«На завод ми проходили, показуючи спеціальні пропуски-аусвайси. Я той аусвайс навіть додому привезла, та потім спалила, правда, фотографію здерла й зберігаю досі. Те  фото допомогло мені в дев’яності роки отримати компенсацію. Але я вважаю, що всього боргу німецька держава мені не виплатила. Коли нас відправляли з табору додому, батько пішов на завод по зарплату, свою і мамину отримав, а мою – ні, бо не було мого майстра».

Діти на заводі заробляли по 11-13 марок на місяць. Та що за них купиш? Хіба пива, по яке посилали їх дорослі, бо з табору випускали дітей, але тільки по неділях і лише тих, у кого на рукаві був нашитий тризуб, що означало «українець».

Якогось дня табором промайнула чутка, що приїде до них  генерал Власов агітувати до свого війська. Табірна молодь назбирала «феніків» (так остарбайтери називали дрібну розмінну монету «пфеніг») і  роздала дітям. Для зустрічі генерала весь табір вишикували на плацу й дітей поставили, як завше, спереду. Й от, коли Власов став обіцяти тим, хто запишеться в його армію, всілякі блага та великі гроші, діти стали жбурляти в нього «феніками». Генерала наче вітром здуло з табору…

Командир РОА Андрій Власов (у центрі)

ПУГОЛОВКИ, «КАЛЯРАБА» І НІМЕЦЬКІ ДЕРУНИ

Як же дванадцятирічна дівчинка опинилися на тій каторзі? Навесні сорок четвертого, коли фронт підійшов до Хоцуня, де жила їхня сім’я, німці вигнали всіх мешканців з осель і вивезли до Німеччини.

Читайте також: Люб'язь палили і німці, і радянські партизани

Важкою була дорога. Харчі швидко скінчилися, мусили їсти баланду, яку давали на станціях. Що то за їжа була? На пересильному пункті, десь на кордоні Польщі з Німеччиною, чекали, доки сформують етап, кілька днів. Дорослих виганяли на роботу, а діти сиділи в бараках на двоповерхових  нарах. На нижніх розташувалася Степанида з двома молодшими сестричками й братиком, а на верхніх – два хлопчики з іншої сім’ї. От принесли на обід ту баланду, хлопчики зверху злізли до них і почали їсти – по двоє-троє з однієї миски. «Дивіться!» – раптом каже старший і показує щось у ложці, зачерпнувши  зі споду. Подивилися – а то пуголовки! А менший кричить: «Не колотіть! Дайте хоч зверху поїсти!..»

На інших станціях, правда, пуголовків уже не варили, проте замість крупи кидали в баланду тирсу.

У таборі ж, при військовому заводі,  годували в основному бруквою та калярабою (капуста кольрабі). Навезли тієї каляраби під кухню цілу купу ще з осені. Так просто неба лежала всю зиму, мерзнула, гнила, то гнилу й кидали в казан кухарі.

«Таким хіба наїсися? Та й того давали мізерну порцію. Біжиш із цеху на обід притьма, щоб швидше з’їсти й трохи відпочити, поки інші їдять та в черзі стоять. Я й тепер дуже швидко їм, не змогла відвикнути за стільки літ».

Помешкання остарбайтерів

У неділю діти  ходили в найближчі села жебрати. Хліба в німців і в самих було обмаль, то давали здебільшого варену картоплю чи балабухи з тертої картоплі з начинкою якоюсь. І то були для них ласощі.

«Усякі були німці. Наприклад, водили на завод нас, дітей, по черзі двоє поліцаїв.  Один, високий, стрункий, усе казав, ведучи: «Драй ман кляйне!», тобто: «По троє, дітки». То Драйманом і прозивали його. А другий, низький, товстий, то все кричав: «Шнель, швайне русіш!»(«Швидко, руські свині!»)».

Часом назустріч дітям-бранцям марширували підлітки з гітлерюгенду. То Драйман старався провести колону подалі від них, щоб не зачепили, а товстий, навпаки, підводив упритул, щоб ті, проходячи, копали малечу ногами…

Згадує Степанида Комзюк іще випадок. Як померла від кору найменша, дворічна, її сестричка. Поховали її на міському цвинтарі. Якось пішли діти на могилку центром міста. Там саме гуляла молодь. Перестріли їх і почали лаятися та плюватись. Геть заплювали… А сторож цвинтарний завів у свою хатинку, дав умитися, рушника, а потім провів до табору іншою вулицею, якою і надалі порадив ходити.

Степанида Комзюк

Микола ШМИГІН