Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Білорус Петро Вабіщевич у польському війську
Білорус Петро Вабіщевич у польському війську

Білоруські переселенці прижилися в Люб’язі

13:42 08.03.2019
796

Люб’язь і його околиці за Польщі, під час Другої світової війни та в радянські часи крізь призму життя однієї родини.

Про те, що два брати ВабіщевичіПетро та Йван, приїхали на наші терени з Білорусі, що купили землю й частину озера в Люб’язі, я знав. Знав і деякі подробиці з життя-буття цих сімей. Але не всі. Випадкова зустріч із донькою Петра, яка нині мешкає, вдовує в Любешеві, Антоніною Сащук, пролила більше світла на життєву трагедію досить, як на тодішні мірки заможних «емігрантів» із Білорусі.

ЧОМУ ГОЛОДУВАЛИ ЛЮБ’ЯЗЦІ

Повідала мені вісімдесятичотирирічна Антоніна Петрівна, що їх батько був освічений. Закінчив гімназію. А що душа лежала до господарювання, до землі, то не пішов на якусь чиновницьку посаду. Разом із братом обрав село Люб’язь, береги мальовничого озера, незважаючи на бідні, піщані тамтешні землі, за які заплатили чималенькі гроші, як і за частину озера. Розмірковували брати, що при правильному веденні господарства навіть на таких бідних землях можна буде не тільки виживати, а й розбудовувати господарство в мальовничому краї.

Хату Петро звів чи не найкращу в селі. Звів і чималеньку клуню з брамою, в яку вільно заїжджала підвода з двома кіньми. Звів хліва, великого льоха на дві половини (забігаючи наперед, скажу, що після спалення Люб’язя червоними «месниками», у тому льосі мешкали аж дві сім’ї).

Ось так, працюючи, хазяйнуючи кмітливий чоловік не міг не помітити, що люб’язці хоч і працюють на землі, та живуть бідно, часом і голодаючи. Став цікавитись, чому. Дізнався, що польська влада обкладає селян такими ж податками, як і на родючих землях, де врожаї значно більші. Петро, не гаючи часу, сів за півкруглий стіл (меблі в хаті Петра були «шикарними», з точеними ніжками, іншими елементами декору), узяв перо в руку, і згодом у Варшаву поїхала солідна «депеша», в якій автор неспростовно доводив, що селян на таких бідних, піщаних землях, із такою низькою врожайністю обкладати поставками не можна, що вони голодують через це. Відповідь від високого варшавського чиновника не забарилася: прибув у Люб’язь особисто й став розпитувати селян, хто написав скаргу. Таємницею те в селі не було.

Часто ми кажемо, що «гора з горою не сходиться», або що «Земля кругла». Вийшло так і в нашій історії. Адже в чиновнику Петро враз упізнав гімназиста, з яким жили в одному гуртожитку, хоч і на різних поверхах. Упізнав гість із Варшави і Петра. Тож повели мову про місцевих селян, про піщану бідну землю, на якій вони працюють. Чиновник уважно слухав, а від’їжджаючи, повіз у столицю зразки люб’язьких ґрунтів для дослідження.

Результати не забарилися. З Варшави надійшла петиція, що село Люб’язь звільняється від сплати поставок. Радості селян не було меж, а Петро Вабіщевич став для них справжнім кумиром, провідником. Розповідав згодом Петро своїм дітям, що селяни зажили в рази краще, майже по-райськи в порівнянні з минулим. Та не на довго.

БОМБУ ФАШИСТ СКИНУВ НА НАЙКРАЩУ ОСЕЛЮ

Зазіхаючи на світове панування, гегемонію, два кровожерливі режими: фашистський і комуністичний – уклали пакт Рібентропа-Молотова й віроломно напали на країни Європи.

Початок Другої світової війни, сумно відомий 1939 рік застав Петра в польській армії. Фашисти, їх поплічники сталіністи швидко впоралися з «військом польським на роверах», розгромивши його танками, артилерією, авіацією, розстрілявши тисячі полонених офіцерів у Катині.


Петро Вабіщевич, на своє щастя, у полон потрапив не до червоних, а до коричневих. Тож не розстріляли, але попрацював у німецького бауера близько трьох років. Урешті, зважився на втечу. До рідних країв, до сім’ї добирався лісами, болотами. На якусь хвилину-другу забігав у хатини незнайомих людей. Просив щось поїсти. Не відмовляли. Так і добився до рідної оселі. З бородою, що сягала пояса, казала Антоніна Петрівна, його донька, котра добре пам’ятає ті щасливі хвилини повернення батька.

Хоч і виснажений втечею, та енергійний, працьовитий чоловік узявся господарювати, проте не надовго. Адже лютувала війна, лютували окупанти, їх посіпаки. Особливо червоні «месники», які не тільки воювали з мирним населенням, грабуючи його, а і провокували своїми діями фашистів на каральні акції проти мирних жителів. Особливо звірствували вони в Хоцуні, де вбили старосту Савку, якого селяни знайшли в лісі із зідраною з живого шкірою.

Згодом німці і взялися бомбардувати це «партизанське» село. Повертаючись з бомбардування, пролітаючи на Люб’язем, фашист скинув бомбу на найкраще люб’язьке подвір’я, найкращі хороми. Влучила в «холодні постройки», тобто клуня, хлів «загорілися свічками». На пожежу збіглися селяни, стали рятувати молотарку, січкарню, арфу, манежа. На щастя, худоба була на паші, але загорівся стіжок ячменю, а від нього і хата. Носила воду для гасіння і мала Антоніна. Вичерпали всі колодязі, що були поблизу, але врятували лише зруба, а з меблів – канапу з точеними деталями та овального стола.

Читайте також: Люб'язь палили і німці, і радянські партизани

«МЕСНИКИ» НА ХУТОРІ МОСТЕЦЬ

Мусила сім’я залишити село й переїхати на хутір Мостець біля Деревка, у хату рідного брата матері – Степана Колба, котрий із сім’єю пішов у партизани, а точніше, десь у лісові нетрі Рівненщини (хату, до речі, ту згодом господар продав в Угриничі, вона і нині є, та навряд чи хто знає її історію).

Незабаром захворіли на тиф. Лежали всі, крім батька та найстаршого Михайла й найменшого Григорія. Від тифу померла мати Петра. Її похоронили, а на другий день Петра забрали на фронт. Тиф виснажив усіх так, особливо Василька, що залишилися на них лише «шкіра й кості», від вітру хилилися, та, на щастя, ніхто більше не помер. Але почалось інше.

Про те, що війна червоних «месників», принаймні на Любешівщині, зводилась до війни з мирним населенням, відомо. Як і про те, що жодного німця вони не вбили на теренах району, як і жодного партизана не вбили і німці, не поранили в отих, «кровопролитних боях». Зате селяни, годувальники орд, тисяч партизан, жінки, дітки пролили її багато.

Добре пам’ятає Антоніна Петрівна, як на подвір’ї з’явилася озброєна група «месників». Мати, відчувши недобре, швидко її одягла, а точніше, загорнула в новий, щойно справлений, фарбований на червоний колір кожух. Один з «героїв», що зайшли в хату, відразу ж став роздягати дитину. Дівчинка пручалася, чіплялася рученятами за кожуха...

Коли ж «меснику» набрид спротив дитини, він підняв її разом з кожухом і так трясонув, що вона вилетіла з нього й залетіла через відчинені двері в іншу кімнату. Боляче вдарилась, але обійшлось без переломів. Довго плакала від болю і за кожухом.

Не кожухом єдиним розжились лісові грабіжники. Забрали ще дві пухові перини та дві жіночі велюрові безрукавки (бо ж що ж то за месник був би, коли б до коханки прийшов без трофейного подарунка?). А також діжу топленого масла та тільну телицю, яку зарізали на «полі бою», залишивши господарям «ріжки та ніжки».

Тридцять курей було в господарстві Вабіщевичів. Тож операція по їх знищенню була більш ніж широкомасштабною: партизани застосовували всі наявні в них види зброї, стріляли і з кулемета. З появою канонади та перших убитих, наполохані кури рятували своє життя в повітрі і на суші, ховаючись в хоромах, в кущах. Марно: усіх настигли кулі «месників», усі потрапили в партизанські мішки.

«ЛЮБ’ЯЗЬКА ОПЕРАЦІЯ»

Із приходом у наш край фронту у хутірський добротній хаті, де жили пограбовані партизанами Вабіщевичі, поселився радянський полковник, а згодом і генерал, який керував операцією з визволення Люб’язя.

Пам’ятає Антоніна Петрівна, як до генерала автомобілем-вантажівкою привезли кількох полонених німців. Батько її знав німецьку мову, тож був за перекладача. Окрім іншого, полонені розповіли, як горіла в Люб’язі хата батькового брата – дядька Івана, як погасили її люди.

Про «Люб'язьку операцію» я чув ще в шістдесятих роках таке: німці добряче укріпилися на тамтешніх висотах. Червоноармійцям хтось наказав (можливо, той же генерал із хутора Мостець) узяти село до якогось комуністичного свята. П'яний командир меншого рангу, засівши в селі Проходи, кидав солдатів на укріплені висоти, на кулемети – на вірну смерть. Ті йшли й гинули. У спину німцям могли б ударити партизани, з десяток загонів яких базувалося в заприп'ятських лісах. Але цього не сталося і не могло статися: німці ж не селяни, не кабанці, не кури.

Не відомо, скільки б іще життів віддали червоноармійці, якби не селянин з Великого Куреня. Якщо не помиляюсь, на прізвище Божко. Він болотами провів солдатів у тил німцям. Захоплені зненацька, ті кидалися в озеро, тонули...

КОРОВИ ТАНЦЮВАЛИ ВІД РАДОСТІ

«Обезголовлена» (Петра Вабіщевича забрали на фронт) сім’я побувала і в біженцях. Разом із уцілілими двома корівками і парою коней.

Але найбільше запам’яталося Антоніні Петрівні повернення нехай і в спалене, та рідне село, на свою земельку, якої було близько 50 гектарів.

У Люб’язь поверталися з боку Великого Куреня, через хутір Черничне.

«А за коровами і досі хочеться плакати. Адже ми, і я згодом, усе життя тримали корівок, але подібного бачити не доводилося: коли минули хутір і корови ступили на свою землю, на випас і сіножать, то стали нюхати землю, бігати, стрибати, наче танцювали від радості. Ми їх там і залишили, а під вечір вони самі прийшли у двір», – каже оповідачка, приклавши хустину до зволожнілих очей.

Поселилися Вабіщевичі в просторому льохові. Корівки, якась огородина, поле, озеро дозволили виживати. А згодом приїхали дядьки по лінії матері й узялися відбудовувати хату. Слава Богу, «визволителі» на той час іще не загарбали землі, коней, шмат купленого лісу. Тож «тягло» було своє, ліс теж. Хату відбудували, частково господарські будівлі.

1945 рік. Поля, що облогували за час відсутності господарів, заросли бур’янами так, що страшно було дивитися. Та це не зупинило працьовитої сім’ї. Першого червня мати сказала: «Ой дітки! Кажуть, що в іюнь хоч сій, хоч плюнь, але над сиротою може буде і Біг з калитою!» З цими словами п’ятеро душ сім’ї вирушили в поле.

Мабуть, Бог почув материні молитви й «прийшов з калитою», бо картопля славна вродила. По сорок бульб під одним кущем було. Тож мали що їсти, ще і з людьми ділилися. А ще сім’ю рятували дві корівки. Хоч не завжди пили молоко, їли масло і сир, бо ж левову частку молока, продуктів з нього носили в Любешів, лишали собі маслянку, сироватку.

Добре запам’ятався Антоніні Петрівні і 1947 рік, коли сім’я наорала сім нивок і засіяла їх житом. Жито гарно зійшло. Вже і квітувало. Раділа сім’я. Проте якісь сили послали сім’ї чергове випробування. Люта негода (буря з градом) пронеслася над селом, нивками, що зеленіли-квітували, знищивши вщент посіви. Тільки де-не-де стояли поодинокі колосочки з оббитим цвітом.

Переборовши тимчасовий розпач, господиня вирішила пересіяти поле. Ще сльози не висохли на її очах, а вона вже ходила за плугом, переорюючи вбиті в землю недостиглі стебла жита. Цим дуже подивувала селян. Дехто радив поле «глушити», але вона посіяла просо, знову подивувавши всіх. І воно таки гарно вродило, сягнувши заввишки майже як коноплі, а на одній стеблині було по п’ять пагонів- колосків. – снопа ледве піднімали.

У Бучині була круподерка. Тож возили туди просо. Решту перетворювали в пшоно, пуд якого коштував 800 тодішніх рублів. Мали що і самим їсти, і продати. Так і «розбагатіли», одягу накупили, щось і старцям завжди вділяли. Так що Бог допомагав, але і диявол не спав...

БАТЬКО ДАВ СЛОВО НЕ ВСТУПАТИ В КОЛГОСП

Із війни повернувся батько. Вишколений, навчений військовій справі в польській армії, він не тільки пройшов війну до самого кінця, але і привіз «купу» нагород, які довго зберігав у зеленій торбинці: орден «Красної звєзди», медалі «За отвагу», «Победу над Германієй»…

Отже, повернувся герой і добрий господар. Запанувати б сім’ї, у своїй сторонці, як нині мовить наш гімн. Але в селі запанували інші, ті що пішли служити новому окупанту, його диявольській, грабіжницькій владі. На кшталт ледаря та п’яниці з родини Самусів «недорослого Мішки». Саме цей Мішка й почав лякати фронтовика-орденоносця Сибіром, коли той відмовлявся вступати в колгосп, «добровільно» позбутись землі, господарства, худоби.

Бачачи, що нова влада не німець, її не перемогти, занепав духом Петро, згадуючи звернення самого Жукова до фронтовиків, у якому той кровожер обіцяв не тільки ліквідувати колгоспи, а й повернути землю її власникам. Але чоловік дав собі і сім’ї слово, що на таку владу, на «самусів» робити не буде. Занудьгував і незабаром помер. Заяву про «добровільний» вступ до колгоспу написала овдовіла Ганна. Тож земля, ліс, частина озера, врятований людьми від пожежі реманент, коні, корова опинилися в кривавих лабетах сталінських «визволителів», їх місцевих посіпак.



Заради об’єктивності варто сказати, що комуністичні «визволителі», їх сатанинська влада досить гуманно вчинили з сім’єю Вабіщевичів. І це не жарт, а чистісінька правда. Адже сотні тисяч селянських сімей карателі вивезли в Сибір лише за те, що хата була накрита бляхою, була краща від хатини сільського нероби, п’яниці. Хати такі забирали під сільські ради, контори і таке інше. Сім’ю Вабіщевичів від Сибіру, очевидно, врятували Петрові ордени, а може, і родичі, що були в партизанах. І сім’я, скуштувавши «благ» радянської влади і колгоспного «раю», вижила. Ба! Антоніна навіть спромоглась отой колгоспний «рай» полишити, подавшись у свої 16 літ для «страни советов», для її сатанинського режиму «угольок» добувати. І нині, як не дивно, добрим словом згадує Донбас, шахту імені ката Дзержинського…Хоча, чого там, адже в порівнянні з колгоспною поденщиною робота на шахті вона була нормованою в часі, та ще ж і зарплату платили...

Дехто і тепер тужить за таким минулим, а червоні геббельсіввці-ленінці і досі, втративши людську подобу, вихваляють радянське життя, «дешевий» хліб, колгоспний «рай». Скільки ще нам, українцям, потрібно голодоморів, аби врешті-решт прозріли, скинули з себе синдром холуя, встали з колін, будували свою ДЕРЖАВУ, щоб стати європейським народом, нацією?!

ДОЛЯ ПЕТРОВИХ СИНІВ

Та повернуся до Вабіщевичів, власне до Петрових дітей.

Старший син Михайло закінчив курси трактористів. За трудодні якийсь час орав колгоспну земельку. Але, як і багато кмітливих селян, зумів перебратися в Пінськ, де влаштувався на роботу екскаваторником. Одружився. Мав доньку. Якось на будові разом із напарником узявся ліквідовувати якусь несправність екскаватора. Напарник ненароком увімкнув швидкість, машина рушила, і Михайла не стало…

Найменший з Антоніних братів Григорій теж став механізатором. І також залишив колгосп. Опинився аж у Нижньому Новгороді, в Росії. Там працьовитий чоловік побудував дім, посадив сад, облаштував обійстя. Але сусіди, російські пролетарі, незлюбили трударя-господаря. Насміхались, обкрадали. Там, на чужині, і помер.

Не оминули земля, болота і Василя, 1932 року народження, якого «визволителі» призвали в «нєпобєдімую» Червону армію. Служба випала нелегка: розміновував болота Ленінградської області. На міні не підірвався, проте мокрі завжди ноги, погане харчування свою справу зробили. Купу хвороб нахватав. У госпіталь потрапив у тяжкому стані.

Не вижив би, якби не начальник госпіталю, єврей за національністю. Він сприйняв Василя за «свого», тобто за єврея. Василь підіграв. Тож був під опікою начальника, який подекуди сам ходив на базар, купував і приносив хлопцеві курку.

Демобілізували Василя достроково. Повернувся в рідні краї. Вступив до медучилища. Закінчив його. Працював у райсанепідемстанції. Одружився з медсестрою – дівчиною-східнячкою. Двоє синів народили, виростили, вивчили. Меншому, коли пішли на пенсію, а він одружився, залишили квартиру в Любешеві, а самі перебрались у стару хату на березі озера. Господарювали, ще і сину допомагали, внукам. Хвороби забирали сили в чоловіка, тож до своїх останніх днів господарювала дружина, чоловіка доглядала, аж допоки не відійшла в потойбічний світ. Нині Василем опікується менший син.

ДО В’ЯЗНИЦІ ЗАПРОТОРИЛИ «ДРУЗІ»

Цю невеселу історію закінчу розповіддю про саму Антоніну, яка понад шістдесят років тому також вирвалася з колгоспного «раю», поєднала своє життя з любешівцем Іваном Сащуком. До виходу на заслужений відпочинок жінка працювала в реєстратурі районної поліклініки. Була скромною, уважною, чуйною. Жодного зауваження щодо її роботи, жодної скарги не було. З чоловіком в мирі і злагоді прожили. Двох синів виростили, виховали, на ноги поставили. Але три роки тому не стало Івана Миновича, з яким ділила і радощі і печалі.


Розповідь ця буде далеко не повною, якщо не згадати про невеликий, усього в один рік, відрізок часу в Антоніниному тоді ще молодому житті – житті матері двох малих діток.

А річ ось у чім: маючи за плечима сім класів освіти, Антоніна влаштувалася на роботу комірницею в харчокомбінат. Вони тоді з чоловіком при підтримці рідні вже збудували невеличку ошатну хатину в Любешеві, завели господарство. Тримали корову, свиней, вигодовувала бика. Тож і не дивно, що начальство полюбляло заходити на гостину до працьовитої щедрої сім’ї. Склалось так, що найбільше гостювали в них помічниця бухгалтера харчокомбінату зі своїм чоловіком-водієм, котрий вантажівкою постійно возив борошно з Каменя-Каширського для потреб комбінату. Між сім’ями виникла дружба. Але вона виявилися зрадливою, страшною. Адже довірлива до наївності комірниця підписувала папери на борошно, яке на склад не надходило. Бухгалтерка їй говорила, буцімто, щоб не мати зайвих клопотів, борошно завезли в Пнівно чи у В’язівне, інші села й «законно» продали. Але його потрібно «провести на паперах» через склад.

«Воно і справді так. Навіщо везти муку в Любешів, розвантажувати мішки, а згодом знову їх вантажити і везти назад? Тож підписувала…» - розмірковує Антоніна.

А спритники борошно возили навіть на Рівненьщину. Воно, як і все в ті часи, була неабияким дефіцитом. Селяни розкуповували за лічені хвилини. У руках продавців була готівка. З нею, звісно, розлучатися ой як не просто. Та скільки б вервечка не тягнулась, а кінець її настав. Частину паперів хоч і знищили, та нестачу борошна в кількості 27 тон і 7 тисяч рублів ревізія виявила. Бухгалтеру присудили 12 років, директору - 8, Антоніні ж, як співучаснику, - 6. А ось помічниці бухгалтера, її чоловіку - нічого. На них і досі носить образу Антоніна, вважаючи, що її підставили саме вони.

Цю сімейну пару добре знав і я. Жінка згодом працювала бухгалтером в іншій установі, чоловік акумуляторником у будівельній організації. Не називаю їх прізвищ. Обоє передчасно пішли з життя.

Хоч колишній водій і приходив за рік до своєї смерті просити вибачення, розповідав подробиці тодішніх вчинків, але надто багато горя було принесено в сім’ю Сащуків, надто багато сліз пролила Антоніна, щоб так легко забутив все те.

ПЛАН ПЕРЕВИКОНАЛА НА 383 ВІДСОТКИ

Не висихали від сліз очі Антоніни й у камері ковельської тюрми, куди її запроторили. Адже і тоді, і нині клянеться, що жодної копійки від тих оборудок не взяла собі.

Сиділа в одиночній камері, тужила за сім’єю, за дітками. А ж якось зайшов до неї в камеру якийсь чоловік, очевидно, з тюремного начальства. Став розпитувати її про «вчинений злочин», про особисте життя. Дізнавшись про все, повіривши засудженій, порадив написати клопотання про помилування. Антоніна, зазнавши стільки несправедливості, не вірила вже нікому. Тож відмовлялася писати будь-кому і будь-куди. Але чоловік наполягав. Нарешті приніс він і кілька стандартних листів паперу, чистий конверт, проконсультував, як писати. Написане сказав покласти в конверт, заадресувати, але не заклеювати.

Укотре сумні спогади про пережите, про своїх кривдників, які взялася викладати на папері Антоніна, ятрили душу, виливалися слізьми.

Як і вимагав а чи просив тюремний начальник, списані акуратним, гарним почерком аркуші уклала в заадресований конверт. Тюремник не забарився. Прийшов, забрав конверта, словами вселив надію на успіх справи. І це була остання зустріч Антоніни з ним. Більше вона його не бачила.

Відтак її перевели з камери на тюремну кухню. А це ж була її стихія – стихія доброї господині, кухарки.

Виявилося, що для начальства на тюремній кухні було вдосталь усього. М’яса теж. Взялась Антоніна готувати смачні страви, пекти ковбаси, які офіцери і для сімей носили.

Так минуло три місяці, за які вона встигла побувати і тюремним «хліборізом». Тобто нарізала хлібні пайки засудженим. Ця робота вимагала не тільки порядності, а й неабиякої точності. А цього жінці було не позичати. Тож коли раптово нагрянула комісія, у якій були і якісь іноземці, і стала перевіряти, переважувати пайки, то в Антоніни було все настільки «точно», що записали їй подяку в особову справу.

Через три місяці бранку повезли в Харків, у жіночу тюрму. Було то в спекотну пору, а в камерах сиділо по двадцять жінок. Духота, погане харчування, але і тут більшість жінок духом не впали. Діставали через охоронців нитки, тканину й плели, вишивали.

А далі наступне випробування: виправно-трудова колонія в Чернігові. Там Антоніна пройшла навчання й отримала диплом швачки. Стала шити білизну для солдатів. Своєю працелюбністю, умінням, вправністю подивувала не тільки тисячі зечок, а й тюремне начальство. Перевиконавши одного разу план аж на .... 383 відсотки! Це був рекорд за всі часи існування Чернігівської ВТК.

І знову якась комісія. Очолював її солідний, із сивиною на голові, на скронях чоловік. Саме до Антоніни він звернувся з питанням: «За що сидиш?» «Перед Господом Богом клянуся, що не взяла і копійки чужої!» - крізь сльози відповіла. А «сивий» запитав, чи є діти, чи пише чоловік. «Ось його останній лист, тільки вчора отримала», – простягнула йому листа, діставши з кишені халата. А в ньому Іван писав, що діткам раду дає, що її обов'язково дочекається, скільки б вона не сиділа, що кохає її ще дужче, ніж колись.

Листа зачитав голова комісії вголос. Згодом зачитали і характеристику, подяку. Хтось з комісії сказав, що до засудженої з боку адміністрації зауважень немає. І тут сивоголовий спокійним, врівноваженим, навіть доброзичливим голосом промовив: «Звільняємо, судимість знімаємо. Їдь до чоловіка, до дітей».


Валентин ПОЛІЩУК

Коментарі
18 липня
Вчора
16.07.2019
15.07.2019
14.07.2019
13.07.2019
12.07.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин