Діти, любов, цілюще джерело: історія життя однієї сім'ї у найбагатодітнішому селі Європи

У селі Бірки Любешівського району, як і колись, вулицями гасає багато дітлахів. Адже тут здавна народжували, скільки Бог давав – десять, п’ятнадцять і навіть сімнадцять! У полі, вдома, по дорозі до лікарні. І самі того не знаючи, місцеві жіночки побили незвичайний рекорд, про який дізналися навіть за кордоном.

У кінці 1980-х село було занесене в реєстр ЮНЕСКО як найбагатодітніше в Європі. На той час тут жило 183 таких сім’ї і 42 матері-героїні, які виховали десять і більше дітей!, – пише «ВІСНИК».

Свій пологовий у колгоспі

З важкими дев’яностими народжуваність у Бірках пішла на спад. У рік на світ з’являлося всього півтора десятка немовлят. Саме тоді молоді сім’ї виїжджали у Білорусь, де їм давали роботу і житло. Зараз у білоруських селах живуть цілі бірківські вулиці.

У післявоєнні десятиліття, хоча вони теж були важкі, жінки, проте, народжували багато. У Бірках і досі пам’ятають велику родину Романчуків, де було аж три матері-героїні: мати, дочка (вони вже померли) та невістка. Без декретів, державних допомог, дитячих садочків гляділи дітей, тримали корів-свиней, городи, ще й на колгоспних полях гнули спину з ранку до вечора за трудодні та копійки. Єдине, що було добре багатодітним, так це гуртом вибирати ділянки льону, які насильно заставляли брати.

«У 1950-60-х народжувалося по вісімдесят немовлят у рік! Найбільше дітей прийняв місцевий лікар Іван Довгун, він, на жаль, уже помер. То був наш цілитель, його всі дуже поважали. Він при гасовій лампі навіть кесарив вагітних у місцевому пологовому, який відкрив у Бірках колгосп. А ще у селі збудували нове приміщення школи – завдяки матерям-героїням, які написали листа Брежнєву», – розповідає сільський голова Світлана Костючик. 

У столиці мудрували над бірківським феноменом і вирішили: на дітородні функції жінок впливає місцевий струмок із високим вмістом йоду. І справді, край села на болоті б’є цілюще джерельце. Може, саме воно й дало стільки дітей і міцне здоров’я старожилам? «А ще у нас спредвіку ніхто не робив абортів, – пояснюють старожили. – Бо то гріх». І згадують лише один випадок з тодішніх років. Молода жінка пішла до знахарки, щоб позбутися вагітності, і зійшла кров’ю, зоставивши сиротами двоє діток.

Катерина та Іван СЕРГІЙЧУКИ виростили десятеро дітей

Діти гуртом зробили батькам ремонт

За останні п’ятнадцять років традиція багатодітних сімей знову відновилася. За цей час звання матері-героїні надано… 180 жінкам, які виростили п’ятеро і більше дітей. Проте вже на десятеро малюків наважуються одиниці. От, наприклад, шість дочок і чотири сини Катерини Сергійчук мають лише по двоє-троє дітей.

– Малийко в моїх, не хочуть, дочечко, зара стільки родити, – посміхається жінка. – Маємо 22 онуки, шість правнуків. Найстаршій нашій дочці – 56-й, найменшій – 36-й. По інститутах не вчилися. Всі поженяні, тільки один розведений син з нами. Живуть у Світязі, в Борках, у Горках. Все нам помагають, хоть самі клопіт свій мають. Нам з дідом, дивись, дитинойко, які порадки гарні зробили.

А у великій хаті і справді – чистота й порядок. Усі діти з’їхались і зробили батькам такий ремонт, що не кожна сім’я у місті має: натяжні стелі, гарні шпалери, модні меблі, сучасна ванна.

– А як ми, сироти, колись бідували чорно… Батьки наші на фронтах погинули… – зітхає незрячий Іван Макарович Сергійчук. – Як строїлися, то, считай, і сорочки не мали.

Замість Америки вибрала сироту Івана

Катерина Марківна з багатодітної сім’ї, її мама і баба, брати та сестри теж багатодітні, лише одна сестра так і не пізнала материнського щастя. Були бідотою і голотою, як сама каже. Підмогою стало, коли у 1950-х рідна бабина тітка, котра до війни виїхала у Штати, стала надсилати сертифікати, на які можна було у київському валютному магазині купити речі.

– Мене та тітка до себе кликала, – сміється Катерина Марківна. – Баба старейка була і схотіла, шоб я її догледіла. Пише, як схочеш, то зостанешся в Америці, а ні – то вернешся. І в міліцію мене визивали, питалися, чого я їду. Пустили. А до мене якраз Іван сватався, теж сирота. Що робити? І матира, і брат сказали: «Роби, як хоч, поїдеш в Америку, скажеш, що замуж тебе не пустили». Ну шо, побула я трохи замужем, дітей ще не було – і визов прийшов, всьо оплачено. Іван сказав: «Їдь, як хоч, але знай: возврату тобі нема». Я й не поїхала. А баба з Америки прислала пісьмо: «Дурниї борчани».

Очевидно, така доля. Бо живуть Сергійчуки разом уже 57 років. Усіх одинадцять дітей (один синок немовлям помер) жінка народила легко. Лише Валерій дався важко. Він не дихав, і лікарка 40 хвилин робила йому штучне дихання! І таки вдихнула життя та попросила назвати Валерієм, як і її сина. Тепер він прославляє Бірки своїм незвичайним голосом на різних фестивалях і концертах.

Парфуми від Литвина і циганські штори за… золоту зірку

Важко було, але ті роки Катерина Марківна згадує з радістю. Бо ж із ансамблем бірківських матерів-героїнь їздила в Київ на зустріч до тодішнього голови Верховної Ради Володимира Литвина і до президента Леоніда Кучми. Виступали перед «одбірним народом», як каже, а це були спортсмени, науковці, артисти і навіть сама Софія Ротару! З ними й обідали прості сільські жіночки.

– Ми найхоріще співали, всі нам так плескали! – із захопленням згадує жінка. – Як ми веступили, привезли нам на стіл кабанчика впіканого. За нами дуже ухажував депутат Адам Мартинюк, він з нашої сторони. Такий вже добрий чоловік! А з Литвіном цигани співали і цілувалися. Такоє гарне було. А потім Литвін подарив нам французькі духи, пахнучі такі. Їх ще й зараз дочка держить.

А ще зі сміхом Катерина Марківна згадує, як придбала собі штори за… золоту зірку матері-героїні. Каже, підходив Великдень, а вікна стоять голі. Якраз нагодилися цигани зі шторами. Їх і виміняли на зірку.

Сергійчуки привітні, гостинні, доброзичливі, увесь вік тяжко працювали в колгоспі. А тепер, коли літа повернули на зиму, тішаться гарною хатою і своїми дітьми та внуками, які завжди прийдуть на поміч. Чекають батьки їх на свої іменини чи празник – як усі гуртом зберуться, в оселі панують галас, добро, жарти. Бо ж діти стоять один за одним горою, а головне – люблять і шанують батьків. Це святе.