Шині: мальовниче озеро на Любешівщині
-
-
>
-
>
-
>
7707
Джерело: Богдан Стрижевський
Нещодавно одна з волинських турагенцій розповідала про маловідомі озера нашого краю, згадавши і про мальовничі Шині, розташовані на території Любешівського району. Але для любешівчан це озеро, звичайно, таким не є, про нього не лише знають і складають легенди, а й пишуть художні твори місцеві літератори.
У ПРЯДИВІ ТУМАНУ
Його чималеньке плесо зусібіч оточують дрімучі мішані ліси, живиться воно не лише з підводних джерел, а й з кількох струмків і навіть однієї невеличкої лісової річечки. Дістатися до Шинів від найближчого людського поселення непросто: майже пів години нелегких лісових доріг – як з боку хутора Заверхлісся, чи Лобни, чи Нових Червищ – з товстенним корінням, що повилазило поперек шляху, з багнистими й глибокими калюжами – не кожному авто під силу. Проте подібні труднощі не стають на заваді істинним любителям «дикої» природи, навпаки – ще більше притягують романтичні душі, хвилюючи серце первозданною красою, милозвучною лісовою тишею й ще чимось, що в кожного індивідуальне, інтимне.
Це можуть підтвердити і волинські кінодокументалісти, які про це озеро зняли цілий фільм. Не дасть збрехати і довколишній люд, а місцевий, на жаль, уже покійний, поет Микола Черняк присвятив Шиням вірша:
Воно десь мріє в прядиві туману.
Над ним ще заспаний, задуманий світанок
Хова щоку рум’яну в теплій млі,
Тримає келих свій, настояний на квітах,
На щедрій доброті п’янкого літа.
У лісах довкола озера колись, до примусової колективізації, вирувало хутірське життя. Лісовики жили з натурального господарства. На чарах рідної поліської землі щедрий ліс додавав до столу гриби та ягоди, озеро – рибу. Такі собі «дядьки Леви», що ніби зійшли зі сторінок «Лісової пісні», жили-не тужили (а мо’ й тужили) та доброю волею мало хто наважувався залишати дідизну. Хоч і не в розкошах купались, і хліб, може, не завжди на столі лежав, зате самі собі пани... У сорокових-п’ятдесятих роках минулого століття «панство» те їхнє скінчилося примусовим переселенням до гурту, а кажучи прямо, в колгоспне ярмо. І залишилося від шинівських хуторів тепер лише невеличке кладовище, що зустрічає подорожнього на пів шляху до озера, якщо мандрує він із Заверхлісся, похмурими чорними похиленими й поваленими хрестами. Картина не з приємних, та й думки сумні шкребуть під ложечкою, коли бачиш серед лісу це несподіване місце.
ШИНІВСЬКІ ЛЕГЕНДИ
У кожного озера є свої легенди, свої таємниці. Про них нагадують уже інші хрести. Один, що на східному березі, поставлено на місці ймовірної загибелі закоханої пари. Хлопець із дівчиною пішли якось до озера і не повернулися. Як усе трапилося, знають лише хвилі, що хлюпочуть на білому піску, та очерет, що безперестанку гомонить з вітром, але нікому не розкажуть...
Інший хрест, на протилежному березі, нагадує про мужню вчительку, котра ціною власного життя врятувала дітей, що захлинались у підступних хвилях. Ні імені її, ні подробиць самої трагедії у місцевих лісівників, котрі супроводжували мене у подорожі довкола Шинів, я не міг з’ясувати – давно це було.
Але досить сумних і похмурих тонів. Є на Шинях і веселіші об’єкти уваги (наприклад, рекреаційні пункти, тобто місця для туристичних стоянок). Один з них, на якому ми зупинилися, – дерев’яний навіс у вигляді куреня зі столом і лавами, зробили місцеві лісівники.
Отже, чарівність Шинів – це не тільки блакитне плесо й смарагдові береги, це й довколишні ліси. Ліси з бережливим і відповідальним господарем.
Микола ШМИГІН
Читайте також: Озеро Лю’бязь наприкінці квітня
