Наталка Бабіна – білоруська письменниця, авторка романів, які не залишилися непоміченими не лише в Білорусі, але й у Польщі, Чехії та, звичайно, Україні. Адже останній з них (сподіваюся, поки що), «Бодай Будка», написала українською мовою.
Проте її переймають не лише літературні справи: вона активна учасниця руху за відродження української ідентичності Берестейської області – краю, який споконвіків заселяли українці. Про це та інше – у розмові кореспондента «Район Любешів» із письменницею.
– Для більшості волинян, читачів нашого видання, певен, те, що Ви, народжена в Білорусі, у Бресті, мешканка Мінська, не лише пишете українською мовою, але й позиціонуєте себе українкою, буде несподіванкою… Як це так сталося? З якого Ви роду-племені?
– Дякую вам, пане Миколо, за те, що знайомите зі мною можливих майбутніх читачів, а мене з ними. Насправді ми земляки. Я народилася в 1966 році недалеко від Бреста, 17 кілометрів на південь, десь за 40 кілометрів від українського кордону, у маленькому лісовому селі Заказанка. Усі мої предки жили там споконвіку. Заказанка, Прилуки, Дуричі, Страдичі на цьому березі Бугу, Костомолоти на тому – то наші родові селища…
Моє дівоче прізвище Динько, у роді нашому Корнелюки, Панасюки, Куприсі… А як я усвідомила себе українкою, то досить цікава історія, в яку українським читачам, можливо, навіть тяжко буде повірити. Моя, як тепер кажуть, соціалізація відбувалась у часи махрового брежнєвського застою. Заказанка, чи, як тоді казали, Заказань, – невеличке село в сосновому лісі, білі піски, довкола болота, 12 хатин при самому кордоні з Польщею, Буг зовсім недалечко, але він недоступний, за колючим дротом, і приходить до нас, тільки коли розливається під час повені...
У ті часи ніхто в Заказанці не розмовляв російською мовою. А як говорили? А отак: ходити, робити, мати, батько, кінь стоїть, сива гривонька… І ось я чую в школі в Прилуках російську від учителів, прикордонники російською говорять, по радіо білоруська мова звучить… Але я розумію, що наша мова, якою ми тут , у Заказанці, розмовляємо, хоча і близька до них, але якась не така, інша, не російська й не білоруська. А яка саме? А хто її знає… Ніхто ніколи не говорив, як саме називається наша мова – наша й наша, своя. Ніхто про це не замислювався в нашому осередку.
Та ось одного разу мій молодший брат поїхав на шахові змагання у Львів, виграв їх і привіз додому як приз «Кобзаря» Шевченка. І якось, коли не було чого робити і я тинялася по хаті, взяла в руки цю книгу… У мене кепська пам'ять, але я добре пам’ятаю той день – холодний, але сонячний, восени, вітер шумів соснами на дворі… Я розгортаю книгу, й, абсолютно не вміючи читати українською, вперше бачачи оці «ї», «є», не знаючи, як треба читати оті «и» та «і», починаю розбирати слова… «Така її доля, о боже мій милий, за що ти караєш її, молоду…» І я раптом розумію: а ці ж геніальні рядки написані точнісінько так, як говорять у нас! Значить, наша мова українська! Значить, ми не якісь невідомі лісові люди, не колгоспники, не «дєрєвєнщіна» – ми українці і за нами величезна культура, за нами такий геній, як Тарас Шевченко!
Мене ніби в спину хтось штовхнув, і той поштовх надав мені прискорення на все життя. То було потрясіння, яке сформувало мене як людину. А наскільки воно було міцним, ви зможете зрозуміти з такого факту: все це відбулося, коли я була підлітком. І ось я виросла, здобула освіту, стала працювати, вийшла заміж, у мене народилося дві доньки, а потім – довгоочікуваний син. І як ви думаєте, як я його назвала? Звісно, Тарасом. Тепер нашому Тарасу 16.
Ви можете спитати: але як узагалі могло статися таке? Ця начебто сюрреалістична ситуація має пояснення, причини її насправді прості: протягом усього ХХ сторіччя занадто багато держав: і Польща, і совєти,– а потім і білоруська держава були зацікавлені, щоб наша мова тут загинула, щоб навіть згадки не було про українськість, українську культуру, українську ідентичність. Але й мова живе, хоч останню українську школу тут закрили відразу після війни, і пісні українські співаються,й ідентичність українська проявляє себе. І то просто диво – після всіх тих репресій, що мали місце тут проти українськості. Але бачите, ви кажете, що земляки-волиняни про це мало знають. Отже, одне із завдань мого нового роману «Бодай Будка», який я написала українською і який у минулому році вийшов українською в Білорусі (видавництво «Смелток»), в Україні («Фоліо»), а зараз ось і в Польщі (польською мовою, видавництво «Ребіс») – якраз розказати про українськість Берестейщини, порефлексувати над тим, чи варто взагалі зберігати національне коріння в сьогоднішньому глобалізованому, технологічному світі. Для себе-то я відповідь сформулювала, але цікаво, як це сприймуть читачі.
– Ви кажете, що усвідомили себе українкою ще в юності. Не хотілося, знаючи, що українськість у Білорусі не має перспектив, емігрувати на, так би мовити, материк?
– Ні, не хотілося. Тай чого б? Усі мої предки жили тут, тут моя земля, і я маю тут жити. Я намагаюся робити тут те, що вважаю потрібним. Інша справа, що мене страшенно тягне час від часу в Україну, я просто повинна час від часу сюди приїжджати – сили набратися, душу освіжити. Оця емоція земляцтва, яка переповнює мене, як тільки я перетинаю український кордон, – то суперемоція, то щось таке, як кохання, як любов, як злива. І я категорично не згодна, що українськість у Білорусі не має перспектив. Якщо казати про всю Білорусь загалом, то я тепер спостерігаю тут велику цікавість до України, української мови, української культури – це я можу сказати хоча б як організаторка мережі безкоштовних курсів української мови. Курси діють вже три роки в Мінську, Гомелі, Бресті, Молодечно, Гродно, Кобрині – і щороку на їх приходить все більше і більше людей.
А якщо маєте на увазі перспективу українськості на Берестейщині, то й тут я бачу, що наші зусилля повертання історичної пам’яті не марні. Можу навести просто приголомшливі історії, які чую від людей на зустрічах – коріння українське коли є, то воно вельми чіпке, його нічим не одріжеш. Правда, багато на Берестейщині й таких, хто – як я колись – просто не знає, не задумується над питаннями мови, ідентичності, але тут, як кажуть: щоб посидіти в холодкові, треба спершу виростити дерево. Наше дерево вже посаджене й росте. Я тверда оптимістка в цьому питанні.
Хоча треба сказати, що бувало всяке: і з несприйняттям, і з ворожістю, і з несправедливими обвинуваченнями мені доводилося зустрічатися.
– Один мій добрий знайомий білоруський письменник, також із Берестейщини, спілкується вдома по-російськи, зі мною також, хоча твори свої пише по-білоруськи. Я йому кажу, говори зі мною білоруською, а він відповідає, що російською йому комфортніше. «А якою ж ти розмовляв у дитинстві? – запитую. – А такою як тут, у вас у Любешеві, говорять». Хоча, ніде правди діти, у родинах і деяких українських письменників також побутує мова нашого агресивного сусіда. А у Вашій родині з цим як? До речі, Ваше теперішнє прізвище Бабіна явно не берестейське…
– Ох, уже ті берестейські письменники, що пишуть білоруською, а дома говорять російською… Тяжко їм жити, думаю. До слова, у квітні 2014 року з моєї ініціативи при Спілці білоруських письменників створили Товариство української літератури, яке я тепер очолюю. Так ось кістяк його становлять якраз письменники з Берестейщини, яким не треба роздвоюватися: вони і пишуть, і в родинах говорять українською або нашим українським діалектом. Це прекрасні, цікаві автори – згадаю тут Олеся Поплавського, Арсена Тетерука, Петра Шепетюка, Віру Філософ, Василя Стасюка, Лідію Косачук, Надію Момлик, Ніну Сацук, Василя Нестерука…
Наше Товариство видає альманах «Справа» (головний редактор – відомий у Білорусі письменник Олесь Наварич, родом також із Берестейщини) – і там ці автори мають можливість друкуватись. І найбільшу цікавість на численних презентаціях, які ми проводимо, викликають у читачів саме вони – люди хочуть чути рідне слово, їм важливо бачити його надрукованим.
Щодо мого теперішнього прізвища, то я набула його після заміжжя. З моїм чоловіком, Дмитром, ми разом навчалися в Мінську – у політехнічному інституті. Він зі старовірського російського роду, а по матері – мінчанин у п’ятому поколінні. Разом уже ми понад 30 років, і хочу сказати, що все, що мені вдалося зробити, то завдяки йому. Він бере на себе життєві клопоти й підтримує мене й у творчості, й у громадських справах. Допомагає видавати, до прикладу, «Справу», він завжди перший читач та критик того, що пишу. Цілком підтримує і те, що спілкуюся з дітьми, а тепер і з онуком, – українською. І я дуже рада, що всі мої діти розмовляють українською літературною мовою ліпше, ніж я сама.
Старша донька, історичка Павлина Скурко, навіть наукові роботи українською пише! Середня, Тамара, майбутня юристка, вільно спілкується українською зі своїми друзями, а син Тарас недавно навіть вдало дебютував як декламатор: разом із іншими дикторами начитував авдіогід «Українські місця Берестя», який підготували мої колеги і який ми сподіваємося незабаром виставити в Інтернет.
– Говорячи про мову на теренах Берестейщини, згадується так звана «волода» або західно-поліська «мікромова» або ще «ятвязька», натхненником і розробником якої була редакція газети «Збудіннє», зокрема Микола Шелягович. Як ви ставитеся до цих спроб відмежувати українців Берестейщини не лише від Білорусі, а й від України?
– Мені здається, то був проект КДБ, скерований саме на те, щоб не дати розвиватися тут ні українськості, ні білоруськості. Ще одна спроба збити рівень українського націоналізму, знекровити історичну пам'ять.
– На Берестейщині в роки Другої світової війни діяли загони УПА. За великого спротиву проросійських сил і звичайних «совків» Україна на державному рівні визнала упістів, прирівняла з іншими ветеранами війни. А як ставляться Ваші краяни до УПА?
– Українська повстанська армія не просто діяла на Берестейщині, вона мала тут величезну підтримку населення. Десятки тисяч моїх краян були після війни репресовані за це – серед них, до слова сказати, і дід Колі Лукашенка. Й ота заборона вивчати українську мову, заборона навіть згадувати про українськість Берестейщини – то було спрямовано якраз на боротьбу зі спадщиною УПА. Тепер у Білорусі воліють мовчати про це – у ліпшому випадкові. В гіршому – продовжується шельмування колишніх вояків УПА, продовжуються брехня, з патріотів намагаються зробити бандитів та нелюдів.
Мене дуже цікавить тема УПА на Берестейщині. І вона стала одною з головних у романі «Бодай Будка». Підштовхнула до цього зустріч під час презентації «Справи» в одному із сіл Кобринського району з колишньою учасницею УПА. Доля цієї майже столітньої жінки мене вразила. Її розповідь була просто неймовірна. Уявіть собі: зима, занесене снігом село, жовто-блакитна поліська хата, доріжка в снігу до ґанку розчищена… У хаті самотньо живе жінка. Але яка міцна, яка розумна, яка красива. І як трималася! Вона нас прийняла спочатку насторожено, але потім ми розговорилися, вона стала дещо розповідати. Але розповідала лише про тих, хто вже помер. Про тих, хто ще живе, чи діти тут живуть , майстерно уникала від відповідей. Вона весь час пам’ятала про те, щоб не нашкодити… А потім з-за грубки вийшов величезний кіт, я таких великих ніколи і не бачила, і так виразно на нас подивився: от лише спробуйте щось кепське зробити моїй господині, ось спробуйте тільки задля цікавості…
Марія Сєргуц, героїня «Будки», списана з неї. І кіт також став одним із героїв роману.
– Ваша проукраїнська діяльність вимагає підтримки однодумців. Адже один у полі не воїн (хоча український радянський письменник Юрій Дольд-Михайлик написав колись романа з назвою якраз навпаки)
– А я не одна. І відчуваю підтримку. Тому все гаразд. Хоча чим більше буде підтримки, тим, звісно, краще. Тому не відмовляюся від допомоги та буду вдячна за неї. Поки що не можу сказати, що з України її йде багато.
– Яке нині Берестя? Колись, у далекому дитинстві, я зі своєю матір’ю побував у цьому місті і воно мені тоді нічим не відрізнилося від, скажімо, Луцька чи Житомира… На вулицях звучала переважно російська мова, але в магазинах мати з продавчинями балакала українською (бо інакше не вміла), і вони її розуміли…
– Запрошую вас та ваших читачів, от як щезне ця коронозараза, приїхати до Бреста, якого українці здавна називають Берестям. Побачите все самі. Українську мову тут і досі добре розуміють, і на вулицях вона звучить. Тим паче, що незабаром, як я вже згадувала, в Інтернеті буде доступний авдіогід, присвячений українським сторінкам історії міста. Ви зможете гуляти містом і роздивлятися цікавинки: ось тут укладали знаковий для УНР Берестейський мир, ось тут при Польщі була вкраїнська приватна школа імені Олекси Стороженка, ось там він похований, а он там був розташований Українбанк, там – конспіративна квартира УПА, а там навчався відомий український поет Дмитро Фальківський, автор пісні, що стала народною – «Очерет мені був за колиску»… Впевнена, вам сподобається!
– У яких містах і місцевостях України Ви хотіли б побувати?
– Ще раз і ще раз на Волині. Такі самі обличчя, як у нас, ті самі слівця наші, як от Лесине «вите» – так у нас замість «ви» кажуть, така сама поведінка... Я дивлюся тут на людей, слухаю їх – і бачу свою бабу, тата, сусідів, яких вже немає на світі. А тут вони немов оживають для мене. То не передати словами.
Тай узагалі хотілося б Україною помандрувати. Хочеться побувати в Харкові, куди зі Страдич поїхав мій тато й улаштувався працювати на заводі… В Запоріжжі, де він вивчився на інженера. На Хортиці, де були ось ті «козаченьки», про яких і зараз так багато пісень співають на Берестейщині… На батьківщині Гоголя хотілося б побувати… Ось, може, буде нагода, якщо вдасться організувати презентації «Бодай Будка».
– Що надихає Вас на творчість? Де ще берете теми для майбутніх книжок?
– Мій письменницький принцип: якщо можеш не писати – не пиши; якщо не можеш не писати – пиши. Пишу мало й повільно, і тільки тоді, коли справді розумію – не можу не писати, крім мене ніхто не напише. Надихає – Берестейщина, рідна земля. І ще діти. І, звісно, магія кохання.
– Хто з письменників відіграв роль у становленні Вас як письменниці? Маєте вчителя, ідеал?
– Думаю, Гоголь – його «Вечори…» та «Миргород». Ще, мабуть, Халлдор Лакснесс, нобелівський лавреат з Ісландії. Арундаті Рой з Індії.
– Незабаром вибори в Білорусі. Покладаєте якісь на них надії? Можете спрогнозувати результат?
– Українським читачам треба розуміти, що вибори в Білорусі та Україні – то зовсім інші речі. Точніше, виборів у Білорусі немає як таких, голоси виборців тут ніхто не рахує, «виборчі комісії», що формуються державними органами, просто пишуть доведені зверху цифри – як це було за совєтами. Але цьогорічна кампанія видалася неочікуваною. Раптом виявилося, що білоруси більше не хочуть цього терпіти. Раптом виявилося, що країна закипає. Я знаю, що в Україні багато хто дуже полюбляє Лукашенка, бо він забезпечив оту «стабільність». Але... Тут, у Білорусі, люди бачать цю стабільність, як мертвий затхлий застій.
Знаєте, ті десь 20-25 відсотків білоруських громадян, що тепер підтримують Лукашенка, мають для своїх опонентів такий черговий аргумент: «Ви що, хочете, щоб було як в Україні?!». Так ось мене дуже вразили два випадки. Нещодавно я була на невеликій конференції, де зібралися науковці. Й от коли такий промовець прорік це сакраментальне запитання, моя сусідка, що сиділа поруч, викладачка провінційного університету, спокійно відповіла: «Так, хочемо».
І другий. Коли записували людей на курси української мови в Бересті цього навчального року, прийшла одна вже літня пані, така, знаєте, проста, любителька дачі та телевізора. Вона розповіла, що часто їздить у Заболоття купувати там дешевші, ніж на Берестейщині, продукти, каву, одяг, господарчі дрібниці. Саме тому і хоче вчити українську. Й ось вона каже раптом: «Мені там так подобається! Там все якесь таке живе!»
Читайте також: Українці Берестейщини. Минуле і нинішні протести в Білорусі
То я до чого? До того, що Білорусь змінюється. Але результат виборів я прогнозувати не берусь. І нічого доброго не чекатиму. Для мене особисто було несподіванкою, що офіційна білоруська опозиція в цих виборах виявилася абсолютно маргінальною. Раптом з’ясувалося, наскільки мало значення має той «білоруський» дискурс, наскільки неважлива національна білоруська риторика. То для мене було шоком. Але і знаком: треба триматися свого. Що б там не трапилося, як би не поверталися події, ми, автохтонні українці Білорусі, українці Берестейщини, свою справу продовжуватимемо робити.
Микола ШМИГІН