«Пофарбоване пташеня»: враженнями про фільм, який знімали на Любешівщині, ділиться співпрезидент Асоціації єврейських організацій

Йосип Зісельс, котрий знає про Голокост, з яким тісно повʼязана історія його сімʼї, вказує на досягнення й недоліку фільму.

Десятого грудня у прокат вийшов повнометражний фільм «Пофарбоване пташеня» чеського режисера Вацлава Марула. Історія хлопчика-єврея, який стикається з жорстокою реальністю Другої світової війни у Східній Європі. У 2019 фільм потрапив у короткий список кінопремії «Оскар» від Чехії. Картину зняли за однойменним романом польського єврея Єжи Косинського, який сам пережив війну. На прохання «Бабеля» дисидент і колишній політвʼязень, співпрезидент Асоціації єврейських організацій і громад (Ваад) України Йосип Зісельс подивився цей фільм, а кореспондентка «Бабеля» розпитала його про правдоподібність подій, головного героя фільму та Голокост. Обережно, у тексті розкриваються деталі сюжету.

Я знаю про Голокост з дитинства, з ним тісно повʼязана історія моєї сімʼї. Під час Голокосту загинули мій старший брат, перша дружина мого батька, інші рідні люди. Я народився вже після війни, і в моєму житті розповіді про ті події зʼявилися вже в 1950-х роках. Після війни було мало точних і хороших матеріалів про Голокост. Усі дослідження і книги на цю тему написали пізніше — у 1960—1970-ті. І це зрозуміло: чим менше часу пройшло, тим складніше впоратися з емоціями та побачити весь контекст епохи.

За своє життя я подивився досить багато фільмів про Голокост. Але жоден з них я не можу назвати хорошим, тому що назвати фільм про гоніння і вбивства людей хорошим у мене язик не повертається. Вони жахливі, оскільки сам Голокост жахливий.

Мене не залишає відчуття, що з інтенсивністю жаху в «Пофарбованому пташеняті» вийшов перебір. Так, головному герою не пощастило з людьми, яких він зустрічав. Але під час війни були й ті, хто допомагав євреям. Мені здається, що правильніше показувати рівновагу — є і хороше, і погане. У цьому фільмі набагато більше поганого. Ідеться вже не про Голокост, а про саму епоху, про те, що під час війни настає загальна деморалізація.

Тих, хто ставиться до хлопчика добре, мало. Це його тітка, радянський сержант і німецький офіцер. Останній мав розстріляти хлопчика, але відпустив його, хоча міг втратити через це життя. До радянського солдата хлопчик спершу ставиться насторожено — до цього партизани спалили й пограбували село на його очах, а самого героя передали німцям. У ті часи були села, що допомагали партизанам, і були ті, які допомагали німцям. Отже, партизани могли за щось мститися, але у фільмі про це не згадують.

Естетично фільм зроблений добре. Він чорно-білий — це виграшний хід. При цьому картина трохи літературна, її можна переказати. А чим краще ти можеш переказати сюжетну фабулу, тим гірше для фільму. Він повинен вражати кіномовою, кольорами, роботою оператора, задумом режисера.

Ми не розуміємо, в якій саме країні відбуваються події. Це збірний образ якогось словʼянського народу. Герої говорять міжсловʼянською мовою. Це хороший хід, він дозволить авторам уникнути звинувачень конкретного народу в жорстокості.

В антисемітизму є градації залежно від країни, але про це не заведено говорити. Наприклад, угорці на початку війни захищали своїх євреїв, але в 1944 році це закінчилося. Щоправда, казати «захистили» неправильно: вони відкупилися євреями із Закарпаття та Трансильванії (ця область переходила то Угорщині, то Румунії). Перше масове знищення сталося в Камʼянці-Подільському в серпні 1941 року — тоді загинули понад 20 тисяч угорських євреїв.

Читайте також: Оголосили прем’єру художнього фільму, у якому знімалися любешівчани

Румуни своїх євреїв більш-менш зберегли. Вони були в робочих таборах, де легше було вижити. А ось буковинських і бессарабських євреїв вони відправили в табори та гетто-трансмітери, де половина з них загинули. Але за гроші можна було домовитися та через румунський уряд передати посилки в гетто, підтримати людей. У німецькій зоні нічого подібного не було. Німецька зона — це була однозначна смерть.

Я не розумію, чому люди так ставляться до дитини, адже зовні хлопчик не схожий на єврея. У нього досить словʼянська зовнішність, темне волосся, прямий ніс. Як люди навколо розуміють, що він єврей? За фільмом, ця дитина і є «пофарбоване пташеня», «біла ворона», яка відрізняється від інших. Але чим він відрізняється? Це не зрозуміло.

Хлопчик явно виріс у місті, а не в селі. Проте він вміє працювати — колоти дрова, доглядати за тваринами, допомагати по господарству. Міських дітей виховували інакше. Їх теж привчали до праці, але до легшої.

Герой майже весь час мовчить. Причини можуть бути різні — він закрився під впливом обставин або не хоче, щоб щось видало в ньому єврея. Це зрозуміло: зі своєї люблячої сімʼї він потрапив у жорстокий світ війни. Згодом у нього взагалі атрофується відчуття страху.

Читайте також: Фільм, який знімали на Любешівщині, конкурує у двох міжнародних фестивалях

Багатьох єврейських дітей під час війни врятували католицькі священники, вони хрестили їх і навертали у християнську віру. Але є важливе питання — чи передавали вони потім їх назад в єврейське середовище. Вони — місіонери, і отримують «моральні бонуси» за те, що навертають інших у християнство. Деякі священники, які хрестили єврейських дітей у Франції, після війни передали їх назад в єврейське середовище. Це свідчення того, що вони діяли безкорисливо. Священник, який врятував хлопчика в «Пофарбованому пташеняті» не дожив до кінця війни, тож незрозуміло, чи повернув би він його в єврейське оточення.

Розуміючи, що він смертельно хворий, священник віддає дитину забезпеченому чоловіку, сподіваючись, що той піклуватиметься про неї. Ця людина — католик, який відвідує церкву, але при цьому він бʼє хлопчика і змушує його важко працювати. Отже, священник не розбирається в людях, у своїх парафіянах. Дивно, що для цього він обрав чоловіка, а не жінку — чоловіки під час війни швидше втрачають наліт цивілізованості та культури.

Зрештою головний герой стає сильною і жорстокою людиною, яка може за себе постояти й помститися кривдникові. Це не властиво дітям, але саме час і люди навколо зробили героя таким. Чи могло так бути насправді? Звісно. У це легко повірити, якщо знаеш, що людина формувалася в тяжкі воєнні часи.

З одного боку, євреям властива покірність своїй долі. З іншого — випадки опору теж є. Наприклад, єврейські партизанські загони в Білорусі, повстання в гетто і таборах. Найвідоміше з них — це повстання у Варшавському гетто, у ньому брали участь й діти.

Батьки відправили хлопчика в село, щоб врятувати від концтабору. Але альтернатива виявилася не менш жорстокою. Складно сказати, що гірше — опинитися в концтаборі чи ось так ходити колами пекла, як ходив цей хлопчик. У концтаборі вища ймовірність загинути, але людина не одна, а зло розподіляється на всіх. Тому, зустрівши батька, хлопчик не знаходить у собі радості — і це зрозуміло: у душі головний герой звинувачує батька за все, що йому довелося пережити, і демонструє це. Хоча ми, коли дивимося фільм, розуміємо, що батькові дісталася не менш жорстока доля.

 Катерина Мещерякова