Таланти Любешівщини: його називали «оксамитовим голосом» радіоефіру

«Знакова постать в українській журналістиці»,  «оксамитовий голос радіоефіру» «патріот своєї землі» – це все про уродженця Любешівщини Василя Остапчука, слова, які прозвучали на урочистостях з нагоди його «золотого» життєвого ювілею з вуст ректора Житомирського Державного університету імені Івана Франка, представників обласної влади, колег і друзів незабутньої на теренах краю людини. На жаль, урочистості ті відбувалися без ювіляра: ще за сім років до того внаслідок інфаркту смерть забрала відомого в краю журналіста й письменника з улюбленої стезі прямо в робочому кабінеті.

Читайте також: Письменник із Любешівщини знав, що помре молодим…

Василь Остапчук народився й зростав у багатодітній родині, в селі Бірки. Крім Василя, у його батьків було ще троє синів і двоє доньок. Усі діти здобули вищу освіту, лише найменша Василева сестра не спромоглася, бо якраз на ту пору помер батько, Захар Федорович, основний годувальник у сім’ї. Узагалі ж, окрім чоловіка, який помер ще не старим, та Василя, його мати, Євдокія Андріївна,  поховала ще одного сина та зятя. Брати Василь і Йван, що померли услід один за одним, дружили змалку й навіть професію однакову, механіка, обрали  обидва й у Володимир-Волинському технікумі разом училися. По батькових слідах пішли – старший Остапчук у Бірках знатним водієм був, тож і синів біля автомашин бачив. Проте Василь батька «підвів»: відслуживши строкову службу, заявив, що не вийде з нього ні шофера, ні механіка, мовляв, не лежить душа до такої роботи, а хоче журналістом бути. А ті кошти, що витратили на його навчання, обіцяв повернути, як стане заробляти…

Тут варто зазначити, що ще школярем Василь був активним дописувачем районної газети, у війську публікувався в армійських часописах (у чині рядового навіть служив на майорській посаді в газеті «Часовой Сєвєра»), одно слово, давно вже зрозумів, що замість гайкового ключа руці зручніше тримати олівця чи самописку.

Диплом журналіста здобув у Київському університеті заочно й, почавши традиційно з найнижчої ланки – районки, щабель за щаблем підійнявся, можна сказати, на вершину визнання – став «оксамитовим голосом» (за словами колег) житомирського радіоефіру.

Писав здебільшого на сільськогосподарські  мотиви, а коли сталося Чорнобильське лихо, доповнив свій творчий доробок і цією тематикою. Крім публіцистики, захоплювався белетристикою, видавши п’ять збірок оповідань і гуморесок. Був переможцем обласного конкурсу імені Василя Земляка – кращий журналіст 2003 року, лавреатом конкурсу гумору та сатири  «Світ уцілів, бо сміявся» газети «Веселі вісті» за 2000 рік, де йому  також надали звання «Живий класик».

Хворе серце «оксамитового голосу» Житомирщини не витримало на 44-му році життя. Зі слів матері журналіста, він зачинявся в кабінеті на замок – щоб не заважали. А його колега, у якого помер батько від серцевого нападу, знаючи про Василеві проблеми із серцем (лише рік минув, як переніс інфаркт), щоразу проходячи повз його робітню, стукав у двері й гукав, чи все з ним гаразд. Почувши відповідь, спокійно йшов далі. Того ж дня, близько шостої вечора, колега так само гукнув Василя крізь двері, але відповіді не почув, хоч у кабінеті горіло світло. Колега забив на сполох, зійшлися інші працівники, виламали двері… Василь сидів у кріслі, на столі перед ним лежали наручний годинник, іконка Божої матері та фотографія доньки, лівою рукою тримався за серце, а права звисла нерухомо…

«Хтось вихлюпнув відро чорної фарби на замерзлу шибку вагона. Я пішов до тамбуру і закурив, схлипуючи їдким димом. Цвяхом штрикнуло кудись під серце: через день Василь мав приїхати до мене за своєю новою гумористичною книжкою…» –  напише невдовзі після смерті Остапчука його друг – письменник Віктор Васильчук.

Читайте також: Найбагатодітнішою матір’ю-українкою була жінка з Любешівщини?

Попри високу журналістську посаду й літературне визнання,  Василь Остапчук був скромною людиною й лаврами себе не обвішував. Багато радіослухачів, можливо, і не знали, що славнозвісний  дід Панько, котрий  читав по радіо свої дотепні гуморески, і є він самий. Позатим, як митець пера й ефіру, був гідною взірця особистістю. Люди йшли до нього, щоб поділитися своїми спостереженнями й думками, розповісти про свої болі й поневіряння, вірячи в його сприяння та допомогу, бо знали, що він журналіст від Бога.

У Житомирі його не забувають: на золоті роковини (лютий 2012) кафедра редагування та основ журналістики Житомирського державного університету організувала ювілейний вечір, у міській раді заснували для здібних студентів-журналістів іменну стипендію, а також започаткували номінацію «Журналіст року – лауреат премії імені Василя Остапчука»; в одній з авдиторій вищезгаданого навчального закладу в червні того ж року урочисто відкрили спеціалізовану лабораторію імені Остапчука.

 Микола ШМИГІН.

Читайте також: За те, що був із Чорноморцем, любешівчанин потрапив ледве не на Біле море