Кривавий світанок на хуторі біля Міжгайців

Від німецьких карателів у роки Другої світової загинули 24 мешканці хутора на Любешівщині.

Від слова «війна» і досі терпне все тіло Теклі Хомич із села Рудка. І це не авторська метафора, це майже відтворений слово в слово її вислів, яким завершила розповідь про трагедію часів Другої світової війни на  хуторі Кузеньки, що поблизу Міжгайців, свідком якої їй довелося бути, дивом уникнувши німецької кулі.

...Хутір їхній стояв під самим лісом, і партизани зі з'єднання генерала Федорова, що стояло за Лобною, приходили до них частенько. Небажаними були такі візити багатодітним господарям-хуторянам: не так шкода харчів і теплих речей, що «мандрували» з хати до лісу разом із гостями, як боялися каральних санкцій німців, котрі за зв'язок із «лісовими бандитами» нічого, крім смерті, не обіцяли. Щоб обмежити контакти партизанів з населенням, окупанти вирішили «очистити» залізницькі й лобенські хутори, наказавши мешканцям переселятися якомога далі від лісу. Дарма що зима, дарма що переселятися було нікуди... Так що жили Кузеньки, як і десятки навколишніх хуторів, у постійному страху та надії, що Бог відверне лихо. Не відвернув.

Читайте також:  Мешканка Залізниці розповіла, за що партизанський генерал погладив її по голові

Такий вигляд мали мешканці поліських хуторів

Теклю, єдину доньку, тоді ще підлітка, у сім'ї Андрія Баса, вигнали разом з батьком і матір'ю та чотирма братами босою на сніг. Палахкотіла вже сусідова хата, і сусідів маленький хлопчик невтішно ридав на подвір'ї. Німець, що виганяв із хати, наказав Теклі узяти хлопчика на руки. Під сусіднім хлівом стояли зігнані всі кузеньківські родини. Сім'ю Басів підігнали до них, поставили всіх у ряд і відкрили автоматний вогонь...

Карателі

Читайте також: Лахвичі: кінорозповідь про трагічні події, які сталися в селі 75 років тому

Текля як тримала на руках дитину, так і впала, ніби скошена, але не кулями, а страхом, додолу. З мертвого хлопчика в її руках, з мертвих батьків, братів, сусідів витікала й стигла на снігу кров, а вона лежала поміж ними жива, але закостеніла від жаху. Коли вгамувалася луна від пострілів, карателі, ґелґочучи щось по-своєму, підійшли до забитих і палицею стали перевіряти, чи немає серед них живих. Штрикнули в бік і Теклю, але дівчина, закусивши губу до крові, витримала перевірку. Поміж карателями був один і місцевий прислужник, який і привів їх на хутір. Аби заробити ще більшої ласки в хазяїв, він запропонував: «Я їх іще сокирою – кожного по голові! Тоді буде надійно!» Але старший німець сказав йому «век».

Від переживань, холоду й жаху Текля знепритомніла. Отямилася від вогню, що пік у спину: горів хлів, під яким лежали розстріляні. Текля насилу звелася. На хуторі – жодної живої душі: німці, зробивши свою катівську справу, подалися геть. Кинулася тікати з рідного хутора, що перетворивсь у страшне криваве місце, і Текля. Бігла не зупиняючись, не чуючи босих задубілих ніг під собою, аж доки не прибилася до дідової оселі в Міжгайцях. Там уже чули про трагедію в Кузеньках, а поява живої, але закривавленої онуки ще більше налякала рідню. Дід не знав, що з нею робити, і твердив одне: «Тобі тут залишатися не можна, бо біда буде всім».

«Сплетіть мені постоли, сама піду до німців, нехай доб'ють!» – у розпачі  вигукнула Текля.

Читайте також: Люб'язь палили і німці, і радянські партизани

Дід трохи пом'якшав, але все одно в Міжгайцях онуки не залишив, а завіз у Заверхлісся, до знайомих. Там і переховувалася дівчина, доки минула небезпека. Потому прихистила її дідова сестра. А забитих кузеньківців, 24 душі, люди поховали там же, на хуторі, у братській могилі. Навесні ж сорок четвертого, коли німців прогнали з району, могилу розкопали й тіла переховали на цвинтарі. Не вистачало трун, то по двоє клали...

Текля так і залишилась у чужих людей, там і дівувала, і заміж пішла звідти за Федося Хомича в Рудку. Двоє дітей своїх, доньку й сина, назвала на честь розстріляних батьків – Марією та Андрієм.

Микола ШМИГІН

Читайте також: Пенсіонер, який вижив у кривавій бійні, побудував церкву і недільну школу у Любешеві.