Сто доларів за поламану долю: як репресували сім'ю церковного старости з Любешева

Ліпшої хати, ніж у Юрків, на початку сорокових років у Любешеві не було. Висока, простора, накрита оцинкованою бляхою, стояла вона майже в центрі містечка й муляла очі тамтешнім заздрісникам за Польщі, а особливо за радянщини, коли ті заздрісники отримали до рук владу. Побудували ту хату Григорій із сином Данилом – освічені, а з тим і шановані господарі: Григорій був церковним старостою, а Данило керував місцевим маслозаводом. Але шанованою сім’я Юрків була для чесних хліборобів, хто шанував працю й знав ціну заробленого. Для нової ж влади, чиє напівголодне військо нібито визволило поліщуків із-під польського гніту, а прибулі зі сходу комісари почали закладати фундамент соціалістичного ладу, Юрки були елементом класово ворожим, котрий підлягав якщо не ліквідації, то принаймні для поповнення рядів освоювачів тайги й тундри.

ВІД ЛЮДОЛОВІВ СХОВАЛАСЯ ПІД КОРИТОМ

Доки місцеві активісти соціалістичного визволення складали плани «експропріації експропріаторів», почалася німецько-радянська війна й на кілька років розвіяла репресивні хмари над хатою та її мешканцями. При німцях Данило продовжував керувати маслозаводом, а що чоловік був освічений,  то вступив до українського підпілля. Коли ж українські патріоти (сорок третій – сорок четвертий роки) почали масово переходити в нелегальне становище, тобто в УПА, опинився в лавах повстанців і директор любешівського маслозаводу. Звідтоді й до закінчення війни про його долю в містечку не знав ніхто (лише у вісімдесятих, коли радянська влада частково відкрила свої таємниці, дізналися, що Данило Юрко помер у таборі десь під Магаданом).

Червоні активісти, яким Юркова хата замуляла в очі ще гостріше, про Данила та його «бандерівський» вибір не забули. Як тільки «другі совєти» запустили репресивну машину на вдруге «визволених» територіях Західної України (переважно проти мирного населення, запідозреного в симпатіях до УПА), вони без суду, як то кажуть, і слідства прогнали Григорія з невісткою та її малими дітьми з хати й відправили до Каменя-Каширського, на залізничній станції якого формувався етап у північні райони СРСР членів сімей повстанців.

Але коли етапне начальство стало детальніше «просіювати» списки й уточнювати причини виселення, виявилося, що інший син Григорія Юрка перебував якраз тоді в Червоній армії, тож репресувати сім’ю червоноармійця не наважилися. Юрки, не гаючись, повернулися в Любешів, а хати їхньої вже… нема! Доки вони мандрували до сусіднього містечка й назад, активісти хутенько хату розібрали й вивезли з міста невідомо куди. Ось так, усього за кілька днів, без пожежі та іншого стихійного лиха стали Юрки бездомними. Пішли до родичів притулку шукати, та не довго ті змогли їх прихистити, бо влада  попередила: хто прийме до себе жити сім’ю «бандерівця», наступного разу помандрує до Сибіру разом із нею. Ясно, що переселятися в тайгу нікому не хотілося, тож Юрки мусили шукати собі інший притулок. Знайшли його в льоху, на своєму спорожнілому дворищі. Григорій змурував у ньому невеличку піч, тож якось перезимували.

Проте й у льосі вони не були бажаними мешканцями для влади (а раптом почнуть про вкрадену хату клопотатися?). Тому двічі їх намагалися знову спекатися за допомогою виселення. Але і Юрки гав не ловили, прочувши про лихі наміри: ховалися. Та одного разу активісти таки настигли їх зненацька, лише старша Григорієва внучка, тринадцятирічна Ганна встигла залізти під велике дерев’яне корито, що лежало на подвір’ї. На диво, не знайшли її, хоч один з активістів навіть став на нього своїми чоботиськами, роззираючись навколо.

– Що сховав онуку? – сказав Григорію, повідомивши, що його з жінкою поки що чіпати не будуть, а виселять тільки дружину бандерівця з «виплодками». – Нічого, поїде з вами наступного року!

Так воно і сталось, і дід з бабою та онукою опинилися за тисячі кілометрів од Волині: спочатку на Кузбасі, а потім – в Удмуртії…

СІМ РОКІВ ЗА КІЛЬКА СНОПІВ

Про життєві перипетії сім'ї Юрків потрібно роман писати на сотні сторінок. Чого варта лише доля Ольги та її маленьких дітей?!  Відбуваючи вислання на спецпоселенні в Удмуртії, вона потрапила під суд за «крадіжку кількох снопів колгоспного жита» (цитата із судової справи) й отримала сім(!) років позбавлення волі. Не від ситого життя й достатку взяла (дозволю собі саме так кваліфікувати її дії) жінка ті «кілька снопів» (а можливо, й усього-на-всього кілька  колосків підняла, що пропадали на полі, – скільки тоді за такий «злочин» було засуджено голодних людей?). Можливо, щоб урятувати від голодної смерті своїх діток…

Батьків у табір, дітей – у сиротинець. Проста радянська формула тридцятих-п’ятдесятих років. Як бачимо, не минула її страшна карма і родини Юрків. У тому сиротинці обірвалося на одинадцятому році життя старшого Ольжиного сина Петрика, а Гриць (1943 р.н.) вижив і повернувся через чотири роки до матері. Ольгу за цей час встигли з табору звільнити (у зв’язку з хворобою), і засудити знову (на п’ять років) – за втечу з місць поселення (звільнившись від покарання за «снопи», вона поїхала не в Удмуртію, а в Любешів, аби провідати родину).

У серпні 1952 родина Юрків після кількамісячних клопотань і просьб нарешті об’єдналася: їм дозволили мешкати разом на спецпоселенні в Увінському районі Удмуртії. Не було лише з ними Григорієвого внука Петрика і старшого сина Данила, через якого вони й опинилися на далекому Уралі…

З ХАТИ ПОВСТАНЦЯ ЗРОБИЛИ ПАРТИЗАНСЬКИЙ МУЗЕЙ 

Цю трагічну історію своєї родини розповів мені правнук Григорія – Олександр Ромарчук, син тієї самої Ганни, котру на цілий рік від виселення врятувало корито. Опинившись у Південному Сибіру, Ганна ще підлітком зазнала, що таке праця на лісоповалі та торфовищі. Там і судженого собі знайшла (Ромарчука), також хлопця-виселенця та ще й земляка-волинянина. В Удмуртії то вже було, під Іжевськом. Там і синів двох народила, в тому числі й Олександра, молодшого, 1960 року. Згодом Ромарчуки від Юрків од’єдналися й переїхали в Республіку Комі, в місто Інта. Там Олександр і виріс, школу закінчив. Української мови не знав зовсім. Ні батько, ні мати не вчили його. Боялися навіть самі нею розмовляти, бо за це можна було знову потрапити в табір.

У часи горбачовської перебудови Ганна з чоловіком повернулися в Любешів. Викликали з Узбекистану й Олександра, щоб хату допоміг їм побудувати на рідній землі. Запитую в нього, чи про ту, конфісковану, хату вони щось дізналися.

«Вважаю, що ту хату просто вкрали, а не конфіскували, бо ні в яких документах, що стосуються виселення сім'ї Юрків, не вказано про конфіскацію житла. Нібито мешкали вони просто неба», — відповідає.

І додає, що люди бачили, як спочатку її вивезли в ліс і там ховали, а потім вона опинилась  у Лобні, і з неї побудували перше приміщення музею Партизанської слави. Про це зібралося чимало свідчень, коли Ганна почала розшукувати сліди родинного помешкання. Але цей документ був у дільничного інспектора міліції, а потім пропав. На жаль, відновити його тепер не можливо, бо майже всі свідки вже померли.

Коли ж побудували нове приміщення, то хата Юрків перекочувала в село Рудку: віддали якомусь знаменитому тоді районному спортсмену.

Родина добивалася повернення конфіскованого майна, та про їхню хату чиновники і слухати не хотіли, бо ж ніде в документах про нерухомість не згадувалася. Натомість знайшлася в архіві довідка про конфіскацію рухомого майна: кілька овець, віз, плуг та інший дрібний реманент (насправді забрали два вози та ще й коня, але, звичайно, про це в протокол тоді, як і про хату, «забули» вписати), тож Ганні нарахували компенсацію, що дорівнювала сумі  80 мінімальних зарплат або близько ста доларів за тодішнім курсом. Жінка відмовилася таку компенсацію  отримувати.