Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Олександр Дишко
Олександр Дишко

Троє рідних братів із Ветел захищали рідну землю від російської агресії на Донбасі

14:13 31.08.2019
1935

Рідні брати Віталій, Володимир та Олександр Дишки – усі троє служили прикордонниками й усі троє побували в АТО, захищаючи Україну від російської агресії на Донбасі

Найпершим в АТО пішов добровольцем наймолодший серед них – Олександр. Саме з ним кореспондент «Район Любешів» поспілкувався під час відвідин села Ветли, звідки родом Дишки. На жаль, зі старшими його братами зустрітися не було змоги: у селі вже не мешкають, хоча раніше вони служили на місцевій прикордонній заставі.

Олександр також починав свою службу як прикордонник на заставі, але в Дольську. Нічого дивного, прикордонна служба для тутешньої сільської молоді була тоді престижною, і брати Дишки своїм шансом стати охоронцями рубежів держави скористалися. Хоча, як зізнався наймолодший із них, він спочатку хотів себе присвятити медицині. Навіть у медучилище в Яготині після дев’ятого класу вступив і закінчив, здобувши спеціальність фельдшера. Що цікаво, вступав і навчався там разом зі своєю сестрою-двійнючкою, отож їх обох разом і на роботу направили – в місто Боярку, що під Києвом. Фельдшером на «швидкій» мав працювати, але призвали до армії.

На заставі якраз вакансія фельдшерська була. Брати порадили йому на неї попроситися – так і став третім у родині прикордонником. Правда, спочатку відбув шість місяців «учебки», а тоді і розпочалася повноцінна служба на заставі. Це ще перед війною на Донбасі було.

А коли навесні 2014 року там розпочалися бої, їх, прикордонників-медиків з усієї Волині, викликали до Луцька й запитали, чи не бажають в АТО послужити, оскільки там не вистачає медиків. Олександр і погодився.

Воював під містом Сніжне, неподалік Савур-могили – на кордоні з Росією. Три тижні захищав із хлопцями пункт пропуску в Маринівці. З перших днів – під ворожим обстрілом.

«Спочатку вороги обстрілювали наші позиції з мінометів, І ми не мали втрат, та коли почали гатити з гаубиць і «градів», з’явилися перші поранені, а згодом і загиблі. У їхньому числі й один з командирів – капітан Файчук. Оскільки ми перебували майже в оточенні, його, пораненого, довелося переправляти в госпіталь через російську територію. Хоч і медик я, але все одно важко було пережити першу кров пораненого, а ще важче – вбитого товариша.

З-під Савур-могили підрозділ, у якому служив Дишко, виходив з боями. Отаборилися в Маріуполі, а потому їх вивели на доукомплектування. Аж тоді Олександр зміг зателефонувати матері. Мовляв, не переживай, усе гаразд – через тиждень буду вдома. Хоча вона і не знала, що син був на фронті (сказав, нібито на навчання до Харкова їде), та серце материнське, мабуть, передчувало, які то навчання насправді були», – згадує про ті дні Олександр.


Його ж брати Віталій і Володимир побували в АТО пізніше – в 2016 році, проте прослужили там в одній бригаді аж цілий рік. Відтак, невдовзі по демобілізації, Володимир із війська звільнився, а Віталій і досі служить прикордонником – на одній із застав у Рівненській області.

Залишив прикордонну службу й Олександр – перейшов у рятувальники. Нині служить у Ветлах – на окремому пожежно-рятувальному посту.


Він член обласної спілки ветеранів АТО. Коли приїжджає в Луцьк на зустрічі з бойовими побратимами, начальство завжди запитує в, чи не хоче повернутися в загін.

«Якщо розпочнуться бойові дії й будуть потрібні медики, піду, не ховатимуся», – чесно відповідає на те.

Омелян КОНОНЕЦЬ

Коментарі
18 вересня
Сьогодні
Вчора
16.09.2019
15.09.2019
14.09.2019
13.09.2019
12.09.2019
11.09.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин