Любешів колись був залізничною станцією

У Любешеві був залізничний вокзал, і поїзд щоденно курсував до сусідніх міст.

Тепер це звучить майже неймовірно. Але в нашому містечку справді був залізничний вокзал і щоденно курсував поїзд від Каменя-Каширського до Янова (тепер – місто Іваново Республіки Білорусь) та у зворотному напрямку. Тому жителі нашого краю мали надійне транспортне сполучення з усім світом. Вузькоколійкою перевозилися не лише пасажири, але й різноманітні вантажі та пошта.

РОЗПОВІДІ ОЧЕВИДЦІВ

Спочатку я довго не міг знайти людей, які їздили цією дорогою або які могли б хоч про неї розповісти. Та це і не дивно, адже відтоді, як я розпочав дослідження, останній поїзд у Любешів приходив понад 50 років тому. Проте, як-то кажуть у народі, найтяжче почати, а потім уже легше йде. Знайшлися й очевидці.

Потяг із німецькими солдатами в Любешеві

 «Після війни добирався нею додому з Каменя-Каширського. Повертався з фронту. Був у військовій формі, при погонах. Тямлю, їхав разом із учителями, які поспішали на нараду в Любешів. Їхали на відкритій платформі. Було, ніби, три платформи. Тягнула їх дрезина.
З Каменя колія проходила через села Пнівне, Деревок, далі повертала на Люб’язь.
Курінь залишався праворуч. У село В’язівне вона не заходила. До Любешева відходила вітка.
З Любешева до Янова поїзд зупинявся на залізничних станціях у Люб'язі, Дольську й Мохро. Ненадовго ставав й у Шлапані, але приміщення станції там не було. В Янові можна було пересідати на інші поїзди та їхати, куди завгодно. У Любешеві була тупикова станція. Йшла лише одна колія. Тож поїзд приходив у Любешів, а потім паровоза розвертали вручну на такій великій залізній «тарілці». Нам, дітям, було так цікаво за цим спостерігати. Тому часто бігали зі школи дивитися», – Йосип Видерко, пенсіонер-фронтовик (нині вже покійний) із села Заріка.

«Я добре пам’ятаю ту вузькоколійку, хоча їздити на ній не довелося. Була ще малою. Проходила вона біля нашого Деревка. Поїздок зупинявся в селі, однак залізничної станції в нас не було. Ми, малі, бігли назустріч, коли поїзд під’їжджав до села. Запам’яталося, що інколи нас зустрічав кочегар, погрожуючи поліном. Боявся, мабуть, щоб ми не попали під поїзд.А ще було бажання залізти під міст, дочекатися, поки по ньому їхатиме поїзд, і побачити, що ж там у ньому внизу. Проте від тієї затії відмовилися, коли побачили, як з поїзда на мосту зливали гарячу воду. Служила вузькоколійка десь до 1954 року. Стали її розбирати скоро після смерті Сталіна», – Ганна Фарина, пенсіонерка, село Деревок.

Вантажний потяг у Любешеві (німецька листівка)

 

«І я трохи пам’ятаю ту дорогу. Ми з мамою їздили нею в Білорусію до своїх родичів. Я була ще зовсім малою. За проїзд потрібно було платити всім –  і дітям також»,  – Іраїда Журавлюк, Любешів.

І зовсім несподівано почув розповідь про вузькоколійку від свого дядька Юрія Солохи, який проживав у селі Гірки. Улітку він підвозив мене своїм коником в ліс, де я фотографував гніздо чорного лелеки. У дорозі й розповів йому, що збираю матеріал про вузькоколійку.«О, я нею попоїздив! – почув у відповідь. Дядько повеселішав і почав згадувати свої молоді літа.

«Після війни я в Луцьку навчався на механізатора, тому й користувався вузькоколійкою. У Люб’язь добирався, як міг. Дуже часто й пішачком. А там сідав на поїздок і їхав до Каменя. Далі – до Луцька. Їхали довго. Бувало, що поїзд зупинявся, бо закінчувалося дрова. Тож ставали в лісі й загружали дрова. А от скільки коштував проїзд, то вже й не пам’ятаю», – розповідає Юрій Солоха.

Згодом я відшукав поштові листівки із зображенням вузькоколійки в Любешеві та в сусідньому селі Люб’язь, які були видані 1917 року в Берліні. Зберігся і залізничний квиток для проїзду від Любешева до Пінська.

ВУЗЬКОКОЛІЙКА  «КАМІНЬ-КАШИРСЬКИЙ–ЛЮБЕШІВ–ІВАНОВО»

Проклали її в 1917 році німці, щоб підвозити боєприпаси до фронту, який тривалий час проходив по річці Стохід. Згідно з дослідженнями юних істориків Любешівської середньої школи, в урочищі Своротва, де нині автотраса Любешів – Люб'язь, був роз’їзд: одна гілка залізничної дороги йшла на Любешів, інша через Підкормілля та урочища Теребіж-Низтра-Вовське – до Підроступня (це недалеко від села Бучин). Через болота та ріку Бистриця збудували мости. А в урочищі Теребіж, за 150–200 метрів від залізниці, був облаштований навчальний полігон зі стрільбищем та різні лабіринти з колод, стояли макети. На цьому місці й нині можна віднайти гільзи. Насип та інші будівельні роботи виконували полонені російські солдати та жителі нашого краю.

Після Першої світової війни залізниця служила людям. По ній перевозили пасажирів, а також різні вантажі. За Польщі вчасно ремонтували колію. На зупинках були станційні приміщення. Поїзди йшли точно за графіком. У вагонах (а їх налічувалося 3–4) було чисто й охайно. Всі пасажири сиділи. До пасажирських вагонів підчіплювали поштовий і кілька вантажних вагонів. Вартість проїзду від Любешева до Пінська через станцію Янов-Поліський у вагоні третього класу становила 4 злоті 60 грошів. Дитячий квиток був наполовину дешевший.

Наприкінці Другої світової війни німецькі війська, відступаючи, розібрали і забрали з собою частину рейок на дільниці від Своротви до Любешева. Були виведені з ладу й інші ділянки, але їх у 1946 році відремонтували, тож сполучення між Каменем-Каширським і Любешевом відновилося. Виготовили дрезину, до якої чіпляли декілька вагонів і перевозили різні вантажі. Лише лісу з Деревоцької лісодільниці Камінь-Каширського ліспромгоспу вивозили до 10–15 вагонів щодня.

Залізниця припинила своє існування невдовзі після закриття 1956 року в Деревку лісодільниці. Цьому посприяла також аварія на залізничному переїзді біля цього села. Подейкували, що тоді п'яний водій єдиної автомашини, яка була в Деревку, не зміг розминутися з потягом.

«Мертву» залізницю потроху почали розбирати. Рейки та шпали забирали колгоспи на свої потреби, не залишалось осторонь і місцеве населення. Так була розкрадена вся колія. Місцями збереглися насипи зниклої дороги. А в Любешеві, у колишньому дерев’яному приміщенні залізничної станції, тепер живуть люди. Відразу після закриття станції приміщення вокзалу передали під будинок піонерів. З 1973 році в ньому проживала сім’я міліціонера Самодєлкіна.

ЕПІЛОГ

Цю вузькоколійку пізніше згадували не раз. Пам’ятаю, за часів СРСР про її відновлення постійно писали клопотання на партійні з’їзди й у Верховні Ради СРСР та УРСР. Та все даремно. Так через недалекоглядність та бездарність тодішнього районного керівництва не вдалося зберегти робочу залізницю. Адже згодом колію реконструювали б до стандартних розмірів. І мав би Любешів нормальне залізничне сполучення. Проте залишився без поїзда. Напевно, уже назавжди.

Петро КРАВЧУК, почесний громадянин Любешева.