Поет і бард із Любешівщини редагує єдину україномовну газету Криму
-
-
>
-
>
-
>
3005
Джерело: ru.krymr.com
Непересічний поетичний талант любешівчанина – редактора єдиної україномовної газети Криму, розкривається в його пісенних творах.
Нещодавно на черговому засіданні кримського клубу гумору та сатири «Усмішка Пегаса» Віктор Качула, заслужений журналіст України, член НСПУ, презентував збірку своїх поетичних творів та пісень під назвою «Солдатський альбом» – пише «Кримська світлиця».
У ній вміщені вірші, яким, не повірите, аж сорок літ! І це не гумор (хоча чимало віршів досить іронічно змальовують тодішню армійську службу – тому й потрапили в поле зору «гумористичного Пегаса»). Лежали вони в шухляді автора, та тільки зараз він вирішив пустити їх у білий світ.
Більшість поезій російською мовою. Та й причина зрозуміла. У часи Радянського Союзу армія розмовляла тільки «на русском язикє» з солідними домішками нецензурщини. Та і служба тоді була своєрідним вихованням молодих хлопців у дусі совєтського патріотизму та інтернаціоналізму, а по суті тотальної русифікації. Сам пересвідчився, коли служив, як і Віктор Качула, у Групі совєтських військ у Німеччині. Поряд з ним відбували службу, як пише поет у своїй передмові, «росіяни, українці, білоруси, вірмени, азербайджанці, узбеки, таджики, казахи, грузини, дагестанці, татари, комі, кабардинці – і не пригадаєш усіх». Що здружувало їх? Не лише солдатські казарма та кухня. А й щось вище за військовий обов’язок та статутні вимоги. А точніше – чисто людські стосунки, незалежно від національності. Та ще… гітара у години дозвілля.
Віктор Качула ще до призову захоплювався поезією. І це неабияк виручало його та товаришів по службі. Дізнавшись про його поетичний дар, хлопці замовляли написання задушевних поетичних листів своїм рідним, коханим, друзям. А потім ці вірші у хвилини відпочинку бійці виспівували під гітару. Вона була чи не єдиною їхньою розрадою. І не тільки. Пісні в умовах муштри пробуджували в солдатів те, що зазвичай називають загальнолюдськими цінностями, – любов до рідного краю, до людей, дружбу та взаємовиручку. Декому з офіцерів, які вимагали лише безумовного «послушанія», це не подобалося. Ось як автор прокоментував створення пісні «Солдатская гитара». Якось ротний – чи п’яний, чи такий зроду – увірвавсь у солдатське коло, висмикнув з рук хлопців шестиструнну гітару, кинув під ноги й почав топтати. Та бійці піднялись і посунули на нього стіною. З переляку капітан дременув із частини та кілька днів не показувався на очі. А Віктор Качула, на радість товаришів по службі, присвятив цій події пісню.
Після розправи офіцера з гітарою бійці її полагодили, зробили фанерні «груди», і вона знову заспівала.
Як на мене, збірка «Солдатський альбом» має два важливі аспекти: суспільний і особистий. Щодо першого, вона навчає представників різних національностей, якщо вони люди, а не біороботи, таким важливим якостям, як повага до іншої культури, мови, взаємовиручка, милосердя, людяність. На сьогодні ці якості – чи не найбільший дефіцит у світі, судячи з тих подій, що відбуваються навіть на теренах нашої держави. Якщо батьки та діди разом протистояли загарбникам, скажімо, в роки Другої світової війни, то нині їхні діти та онуки дивляться, зі слів автора, «один на одного через перехрестя прицілу». На це їх змушують політики, командири та керівники держав. Саме це відбувається, до речі, й на сході України, де вже п’ять років не затихає бійня, якій поки що не видно кінця. Зомбоящики подають цей конфлікт під виглядом «защіти прав русскоязичного насєлєнія». Привід надуманий хоча б тому, що на материковій Україні мільйони розмовляють російською і не відчувають ніяких утисків.
От саме в цьому неабияке значення представленої збірки.
Що стосується, так би мовити, особистого аспекту, то прискіпливий читач відзначить поетичне обдарування, яким природа наділила Віктора Качулу. Уже в тих ранніх віршах помітне його своєрідне поетичне бачення світу. Особливості його творів – ліризм, пісенність, афористичність, подекуди філософічність. Ось як він, молодий солдат, передає свою тугу за коханою:
«Як далеко твої руки,
Оченят жагуча згуба.
Я тепер біду-розлуку
У гіркі цілую губи».
В іншому вірші зізнається:
«Зоре моя ясная,
Доля моя світлая,
Глянь – стою я ясеном
Під твоїми вікнами».
А це – про рідний волинський «журавлиний» край, з яким розлучила доля:
«Як ти там без мене,
Краю мій вишневий?
Сняться мені, сняться
Зорі вересневі.
Небо без хмарини,
Усмішка дівчини...
Краю журавлиний,
Я до тебе лину!»
Так він писав у 1978 році. Коли ж перечитуєш його іншу збірку «Небо – вище там, де ми!», що вийшла у 2013 році, перед нами постає поет з глибоким баченням життя, збагачений досвідом, майстром слова. Одначе ті риси, які набув у юності, притаманні й зараз. В цьому ряду особливо виділяється вірш «Батькова наука». Якщо батько весь вік сіяв пшеницю на рідній Волині, то Віктор Качула після закінчення факультету журналістики Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка теж сіяв, але слова. А вони для народу не менш важливі, аніж хліб. Поет ділиться з батьком:
«Ти ж мене від свого поля
В світ оцей благословив,
Щоби небо я, як долю,
За тобою підхопив.
Як не колосом – так віршем!
Слово першим все ж було.
Щоби більше неба, більше
Над Вітчизною цвіло!
…Батьку, я ж із твого тіста!
Небо – вище там, де ми!
Бо росте наш хліб – як пісня,
Й підійма цей світ крильми!»
Для Віктора Качули слово – той інструмент, з допомогою якого він прагне зробити світ кращим, добрішим, щасливішим. У вірші «Про слова» він закидає тим, хто «строчить з-поза вуха в сто газет мільйон рядків»:
«Нащо людям та макуха
Зі словесних остюків?
Що в снопи зіжнеш, пов’яжеш –
Буде з того й хліб такий.
Тільки ж хто спасибі скаже
За погані глевтяки?»
Сьогодні ця тема нагальна, як ніколи. Журналістика перетворилась на заробітчанство під девізом «чєво ізволітє». Замість фактів – перекручена інформація, недомовки, тенденційні висновки. На пропагандистських шоу суцільна полова та оті самі глевтяки. Телебачення, радіо, газети перетворились на засіб зомбування, виховання не розумних та душевно багатих людей, а на сліпий натовп, якому потрібні лиш хліб та видовища. Як наслідок – деградація, виродження, бідність і безправ’я. Віктор Качула у вірші «Другові» про таких пише: «Рвем вперед – а горизонт позаду, кігті рвем – а поступу нема». Про це свідчать вибори президентів та парламентів – вибираємо якщо не корупціонерів, так клоунів. І відвертаємось від тих, хто грамотно торує шлях до кращого життя.
На мій погляд, досить красномовний у цьому сенсі вірш «Пам’яті В’ячеслава Чорновола», який загинув в автомобільній катастрофі під час виборчої кампанії 1999 року – хтось поставив «поперек «КамАЗ». Так би мовити, щоб не будив народ на боротьбу за свої права та краще майбуття… Поміркуймо над словами поета:
«Якби ж то знати вчора, а не завтра,
Що він для нас мостив собою путь,
Хіба в думках не виставили б варти
На тім шляху, де волю повезуть?
Та у одних, як завше, хата скраю,
А іншим скраю навіть не стели –
Трибуну запрягли та й поганяють!
Вкраїну ж з віку в вік тягли воли.
…Його душа загальмувала з болю
Та й завернула на Чумацький Шлях…
Вже стільки там, на небі, Чорноволів,
Що скоро стане пусткою земля…»
Як бачимо, Віктор Качула, поет, журналіст, громадянин – намагається відшукати слова, які пробуджують людяність у всіх її проявах – у повсякденному бутті, в політиці, у ставленні до рідного краю та свого роду-народу, у взаєминах чоловіка й жінки. У вірші «Мамо, вічно будь…» поет ніби сповідується перед тією, хто дарував йому життя – і в тому вся програма його дій на землі:
«В світі стільки того снігу –
На весь світ – зима!
Мамо, я з зимою тою
б’юся не дарма.
Коли серцем від негоди
Тебе заступлю,
може, мамо, я хоч трохи
кращим світ зроблю!»
Обидві збірки розкривають непересічний талант Віктора Качули. Хочеться побажати йому нових творів, так необхідних нашому народу у його поступі у майбуття.
Віктор СТУС
Довідково: Віктор Качула народився 7 травня 1959 року в селі Гірки Любешівського району на Волині. У 1974 закінчив Рудко-Козиньску восьмирічну школу (Рожищенський район), у 1978 – Шацький лісний технікум, 1987 – факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Працював у Рожищенській районній газеті «Світло Жовтня», з 1986 по 1998 був кореспондентом, відповідальним секретарем газети «Кримський комсомолець». З 1998 року – заступник, а з 2000 – головний редактор «Кримської світлиці» – єдиної україномовної газети Криму.
Коментарі