Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Колгоспниці працюють у полі
Колгоспниці працюють у полі

Трудова книжка доярки зі Свалович: що заробляли любешівчани в радянських колгоспах

14:20 01.12.2019
1227

Невтомний голова Волинського обласного відділення фонду культури, він же директор Любешівського музею минулого й сучасного, Геннадій Сарапін під час проведення Всеукраїнського пленеру художників зібрав і доставив у музей десятки цінних експонатів із Люб’язя та Свалович. Утім, цінні експонати не золотом-сріблом, а історичною правдою про життя краян до і після соціалістичного колгоспного «раю».

КОЛГОСПНИКИ ПРАЦЮВАЛИ БЕЗ ВИХІДНИХ

Для тих, хто сумує за «світлим минулим» та і для всіх краян, особливо, хто ще не визначився в оцінці нашого комуно-московського минулого, хто згадує дешеві хліб і ковбасу, прокоментую експонати нашого музею: трудову книжку № 409, видану працівниці колгоспу «Волинь» Шкльоді Антоніні Василівні, 1931 року народження. Дата видачі 10 липня 1967 – тобто через 22 роки після війни та голодомору 1946-1947 років. У колгосп селянка вступила в 1949 році – у вісімнадцятирічному віці. Тож безробітною і дня не була.


Червоні «визволителі», їхня влада, мабуть, у батьків Антоніни, як і у всіх селян, забрала землю, худобу, реманент, ощаслививши колгоспною «вільною» працею, за яку платила рублями та зерном.

У перший свій колгоспний рік, 1949-ий, Антоніна виконувала «різні роботи» й заробила аж… три рублі й 87 копійок. Після реформи це стало 38,7 копійки. На моє подивування, адже знаю випадки, коли колгоспник зароблене за рік зерно приносив на плечах у торбині, вона заробила жита 143 кілограми та ще п’ять кілограмів проса. Тут не коментую. Слава червоним «визволителям».

Перш ніж прокоментувати працю Антоніни в «штаті», тобто не на не певних «різних роботах», а повноцінною працівницею на фермі (корівнику), зроблю короткий відступ.

Працю тваринниць, не рабів, ні, а чогось такого, що і слова не підберу, я бачив. Принаймні в колгоспі ім. Сталіна на Рівненщині. А вона ж була ідентичною на всій території «нєоб’ятной родіни». У Люб’язі, Хоцуні теж. Сягала вона 365, а у високосний – 366 днів на рік.

Починалася праця їхня о четвертій ранку й улітку закінчувалась о 23, а часом – і о 24 годині. Про вихідні, святкові дні, про відпустки, прогули, відгули ніхто і гадки не мав. Щоправда, десь у сімдесятих, а чи вісімдесятих роках, з’явилися підмінні доярки, тож якісь дні Антоніна могла і відпочити, коли б не домашні клопоти.

Утім, тваринницям навіть заздрили «нештатні» колгоспники. Адже ті могли пити «даремне» молоко, принести його пляшку, а то і цілу гумову грілку під куфайкою додому дітям та ще і зарплату отримували.

ЗАРОБЛЯЛА ПО 15 КОПІЙОК ЗА ДЕНЬ

Перший запис праці Антоніни на фермі датується 18 квітня 1967. Отже, на 22-ому повоєнному році, коли переможена, повністю зруйнована Німеччина вже процвітала, Антоніна за вісім із половиною місяців каторжної праці отримала зарплату – 252 рублі 72 копійки та 1,529 кілограма жита (очевидно, зерном їй заплатили за якісь інші, мабуть, «аварійні» колгоспні роботи)...

Червоний опонент скаже, що вчепився «націоналіст-бандьора» за один якийсь рік, а інші? Тож беру піковий, стахановський рік для Антоніни – 1962, у якому вона примудрилася працювати і на фермі, і на різних роботах (так свідчить запис). Того року вона якимось дивом, як і легендарний Стаханов, спромоглася виробити аж 427 трудоднів. Так-от, за це отримала 40 рублів і 405 кілограмів жита. Тобто на місяць заробляла 3,3 рубля та 33,7 кілограма зерна.

Візьму ще один із років, про які червоні геббельсівці казали, що вже всі селяни отримували «добрі» зарплати. Отже, 1982-ий: Антоніна працювала 134 дні й отримала зарплату, вже без зерна, – 228 рублів 18 копійок. Або ж за місяць вона заробляла 19 рублів і 0,15 копійки, або 1,72 рубля за день.

А 1959-го, урожайного для неї на трудодні (308), заробила за рік аж 46 рублів 35 копійок. Тобто за місяць – 3,62 рубля або по 15 копійок за день.


Книжка завірена підписами голови Губарика та бухгалтера Сорочук. Вірю їй на всі сто. Адже тоді була дисципліна, ще сталінська.

Сказавши, що з цієї зарплатні дівчина Антоніна мусила ще платити «бездітне», а сім’я – різні «позики», поставки у вигляді м’яса, молока, масла, яєць, вовни, шкури забитої тварини, платити за кожне деревце в саду, платити комсомольські внески, якщо була комсомольцем, купувати марки ДТСАФ, Червоного Хреста і таке інше.

СІМ РОКІВ БЕЗ ПЕНСІЇ

Хтось із «вічно живих», «червоних» скаже: ну взяв американський агент Поліщук трудову книжку колгоспниці з найбіднішого колгоспу і ганьбить розум, честь і совість тоді керуючої і спрямовуючої комуністичної партії, колгоспний «рай». Піду на випередження.

Переді мною поруч із трудовою книжкою Антоніни лежить пенсійне посвідчення моєї мами Параски Юхимівни, 1905 року народження. Посвідчення видане 9.03.1967 року колгоспом «Перемога», що був до хрущовської відлиги колгоспом ім. Сталіна. Отже, досягнувши пенсійного віку в 1960 році, мама, як і всі її колгоспні ровенсиці, пенсії не отримувала 7 років. Уявіть, нинішні малозабезпечені пенсіонери, що вам сім років узагалі нічого не платять!

Мама працювала в ланці – на буряках, картоплі, зернових, виконувала будівельні роботи цілорічно. І її зарплата, зарплата на родючих землях у приміському колгоспі на Рівненщині, була такою само, як і в колгоспниці з поліського села Хоцунь, про яке говорили, що «кругом вода, а посередині біда».

Посвідчення свідчить, що вона становила шість рублів 41 копійку. Тож мали колгоспники за що купувати дешеві хліб, ковбасу, одягатися, взуватись, обігріватися, годувати-одягати діток, відзначати релігійні свята й комуністичні празники. А ми нині завдяки червоним посіпакам маємо можливість заздрити тим, хто будував комунізм, жив у ті часи, про які Сталін у голодомор заявляв усьому світу, що колгоспники вже не хочуть їсти курятини, мовляв, їм уже індичатину подавай.

Ось так жило, якщо не помиляюсь, 60 відсотків сільського населення СРСР. Колгоспники не мали паспортів, які мали породисті тварини, собаки також. І пенсій їм не платили.


Зверну увагу читача на 1951 рік. За цей рік Антоніна виробила 151 трудодень. А ось платні за цей рік отримала нуль. Ні рубля, ні кілограма зерна. Для непосвячених поясню: скоріше всього, у тому році вона, як і інші, користувалася послугами рідного колгоспу: брала коня, можливо, щось виписувала з комори – тож відрахували. А могло бути, що за якусь «провину» й оштрафували.

Ось такі колгоспно-комуністичні реалії тогодення. Закінчу колгоспну тему прямими підрахунками затрачених робочих днів колгоспниками, порівняю їх із кількістю для всіх працюючих нині, для тих хто тужить за минулим і «дешевим» хлібом.

СІНО ДЛЯ КОЛГОСПНИХ КОРІВ ЗБИРАЛИ ПО ДВОРАХ

Отже, тваринники, як уже згадував, працювали 365, у високосний рік – 366 днів. Хто тримає бодай курку, якусь тваринку, мені повірить. Адже їх потрібно годувати щодня. Колгоспні різні «ферми» винятком не були. Навпаки! Кормів завжди бракувало. А надої, «привєси» вимагали. Тож періодично на ферми кидали на «дойку», тобто на перевірку якості доїння колгоспних, переважно, голодних корівок десанти райкомівських чиновників. То був рейвах і для райкомівців, і для доярок, і для колгоспного начальства.

Питання кормів для колгоспної худоби вирішувалось тим, що колгоспник мав накосити на болотах сіна – два стіжки в колгосп, а третій, а то і четвертий (якщо був у немилості в начальства) – собі. Косили, сушили, гребли... Та все одно не вистачало. Тож ганяли на так звані «суботники» для заготівлі сінажу, хвойної лапки працівників підприємств, установ, школярів. Але і цього було мало. Тоді подекуди активісти їздили по дворах колгоспників, «просили» пожертвувати сіна для колгоспної худоби. Часом забирали силоміць. Було таке в Березичах, Дольську, інших селах.

Отже, в колгоспах частина трударів працювала «від зорі до зорі» 365 днів на рік. Скільки ж працює нині середньостатистичний робітник? Підрахунки кажуть, що, маючи два вихідні на тиждень і маючи 52 тижні в році, не працюємо 104 дні. Якщо до них додати приблизно 30 (у вчителів значно більше) днів відпустки та різні святкові (1 травня, 8 березня), лікарняні, відгули та прогули, то і на півроку назбирається. Коментувати не буду. Скажу лише, що німцям, японцям мерседеси, ауді, фольксвагени, тойоти й нісани з неба не падають. Як і бульба чи ковбаса. Ось такі реалії в яких ми жили, живемо і хочемо краще жити.

ЩО МОЖНА БУЛО КУПИТИ ЗА РАДЯНСЬКУ ПЕНСІЮ

Знову ж таки хтось скаже: вчепився «бандьора» за колгоспників і ганьбить всю владу «робочих і крестьян» (інтелігенцію сам Ленін не любив, називав її, даруйте, «лайном»). Були ж, мовляв, ще і робітники, службовці. Авжеж, були. Наприклад, робітники в Любешеві (будівельники, що будували льонопереробний, комбікормовий заводи, інші об’єкти) заробляли, приїжджаючи з сіл, менше трьох карбованців за день. Правда, згодом влада зобов’язала виконробів за будь-яких обставин закривати наряди так, щоб робітник-будівельник менше трьох карбованців не отримував.

Розповім про медпрацівників, до яких, будучи колись дезінфекційним інструктором, належав і сам. Почну мовою фактів: у нинішньої любешівки Євгенії Мозолевської, що прибула в Любешів із дипломом медсестри, зставка була 290 рублів, які після грошової реформи перетворились у 29. Я прибув уже після реформи, тож мав ставку 37 рублів, потім – 43, 57 і т. д.

Читайте також: Любешівським «райздравом» керував у свій час…лікар-самозванець

Що ж могли купити колгоспники, інтелігенція за свої «ставки», пенсії?

Почну з колгоспників: не з Антоніни, а зі своєї мами, пенсійне посвідчення якої стверджує, що її середньомісячний заробіток становив шість рублів 41 копійка.

Я, її син, син колгоспників, повертаючись із Радянської армії, якій віддав три роки, три місяці і п’ять днів, отримуючи за службу, – ні, не 7 а чи 10 тисяч гривень, які отримує нині захисник України, не беручи участь у бойових діях, де платня близько 30 тисяч, – а три рублі. Плюс 80 копійок, якщо відмовлявся від курива.

За роки служби я і мої товариші накопичили трохи грошенят. Тож їдучи до дому, я в Москві, яку тоді охороняв, купив в’єтнамські білі, з матеріалу, схожого на радянський перкаль, штани. Купив за чотири рублі. Дешевших не було. Тобто в місячну колгоспну зарплатню вклався. Вдома вже не вкладався, хоча купував знову найдешевші (родина були після пожежі, хворів, доживав останні дні батько) так звані «кортові», або «хлопчато-бумажниє». Штани такі коштували шість рублів із копійками. Тобто колгоспниця, рвучи на колгоспних роботах куфайку, кирзяки, ламаючи вила, заступа, за місячну зарплату найдешевші штани чоловіку, синові чи собі купити не могла.

Сім років не отримуючи пенсії зовсім, мама, її ровесники з 1968 року стали отримувати її в розмірі 12 рублів. Тобто, за пенсію колгоспника можна було купити майже двоє найдешевших штанів, якщо б вони до 1968 року не подорожчали.

Все це було не в якійсь там дикунській відсталій африканській країні, а на найродючіших землях світу, в центрі Європи.

Але повернуся до інтелігенції, «найщасливішої», «найпередовішої», як і все російське, радянське, – до її зарплат, пенсій. За її зарплати, пенсію в будь - які радянські часи, навіть в період «розвиненого» соціалізму, в період, коли ми вже однією ногою були в комунізмі, можна було купити не лише штани, а й недорогий чоловічий костюм. Навіть не кортовий, а пристойніший. Дорогий же чоловічий костюм коштував до 200 карбованців. А це три-чотири пенсії радянського «інтелігента». Ну а кольоровий телевізор «Електрон» по блату, з хабаром коштував у селах Рівненщини (багато любешівців там їх «діставали») тисячу радянських повноцінних рублів. Скільки зарплат, пенсій потрібно було – підрахувати не складно.

РОЗПОВІДАЙМО ПРАВДУ ПРО МИНУЛЕ

Епілогом цих сумних роздумів буде те, що за 28 років незалежності України ми не стали українцями, синами та доньками України. На моє тверде переконання, тому, що ні батьки, ні педагоги не доносили дітям ось такої, не соціалістичного «реалізму» правди. Правди хоч гіркої, та святої. Коли б на тому ж Донбасі всі від великого до малого знали про своє минуле, про голодомори та людоїдство, не зустрічали б їхні нащадки в 2014-ому хлібом-сіллю «визволителів» із Москви.

Коли б у школах на Любешівщині в обхід комуністичної, табачниківської програм, в обхід виховання «патріотизму» на базі Лобненського музею кривавим упирям, який чомусь назвали «музеєм партизанської слави», розповідали дітям про криваві злочини всіх окупантів, найжорстокішим із яких був червоний, московський, розповідали про розстріляні, спалені села, ситуація з патріотизмом у районі була б не гіршою, ніж на Горохівщині, Ківерцівщині.


Не було і немає цього. Тож хтось воює, проливає кров, гине, а хтось за спиною таких жирує, голосує за окупаційних депутатів. Хіба не так? Тож чому б окупанту не скуповувати Україну, не повертати Крим, не продовжувати війну на Донбасі?

Небайдужі люди Любешівщини давно робили, роблять і нині спробу бодай хоч якось поліпшити патріотичну ситуацію в районі, донести правду до краян. У свій час навіть своїм коштом випускали «Вісник Конгресу Українських націоналістів», де читач міг прочитати правду і про російську церкву, і про ідейних братів фашистів – комуністів, про звірства червоних партизанів. На жаль, влада районна «українська» цього не підтримала.

Нині ж небайдужі любешівці, аби якось з невтраченого назавжди відтворити, залишити в історії правду про наше минуле та сьогодення, взялися створювати музей. Музей правди, правдивої історії, де б люди, школярі могли побачити не тільки штани якогось червоного командира, а й латані-перелатані штани, шкарпетки, «взуття» селянина-колгоспника. Де б діток виховували не на «подвигах» червоних «месників» із книги генерала-енкаведиста, а на подвигу лахвичанина Іларіона Фесика, який «здаючись» у полон, підірвав себе та ворогів захованою на тілі гранатою, прах якого покоїться в невідомій могилі лахвичівському кладовищі.

Небайдужі любешівці хочуть, щоб у музеї були не тільки «документи» про «бойові» і «трудові» «заслуги» комуністичних висуванців та прихвоснів, а й трудові книжкии антонін, пенсійні посвідчення парасок, де була б правда і тільки правда. На жаль, без підтримки влади, громадськості, на голому ентузіазмі зробити це не просто, а то і не можливо. Та ще і в найчервонішому в області районі.

Як голова Любешівського відділення Фонду культури, від імені небайдужих людей звертаюсь до всіх краян, червоних і не червоних, берегти свою правдиву історію, експонати минулого та сьогодення. Якщо не для музею, то для себе, для села, родини, як зберегла трудову книжку Антоніна Шкльода, а я – мамине пенсійне посвідчення. Переконаний, що музей таки відбудеться, як відбулося в районі, попри шалений спротив московських лакуз у рясах і без ряс, кілька істинно українських православних храмів.

Валентин ПОЛІЩУК, голова Любешівського відділення Фонду культури, ветеран праці.

Читайте також: Білоруські переселенці прижилися в Люб’язі

загрузка...
Коментарі
10 грудня
Вчора
08.12.2019
07.12.2019
06.12.2019
05.12.2019
04.12.2019
03.12.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин