Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Червоні партизани входять у село
Червоні партизани входять у село

Як і проти кого воювали червоні партизани на Любешівщині

13:46 19.12.2019
1393

Документи та роздуми з нагоди 76-ої річниці спалення й пограбування партизанами села Лахвичі та вбивства його мешканців.

Трапилася ця трагедія в ніч з 18 на 19 грудня 1943 року. Про неї маю запис із розповіді очевидця, якого в ту Варфоломіївську ніч врятував Бог і холодний засніжений ліс – від куль, випущених по ньому, одинадцятирічному хлопчині. Це вже згодом, будучи військовим, Микола Марчик почув розповідь учасника тих подій, червоного «месника», як партизани нищили село, селян, діток, прийшовши через болото зі Шлапаня. А зробивши свою криваву справу, упирі тим же шляхом повертались, аби продовжити шлях через Білорусь на Польщу.


Читайте також: Пенсіонер, який вижив у кривавій бійні, побудував церкву і недільну школу у Любешеві

«УДАР ПО НАЦІОНАЛІСТИЧНОМУ ПОСТУ»

А нещодавно я довідався, що десь посеред того партизанського шляху, в болотяних нетрях, знайшли сліди якогось бенкету: битий посуд і... набої радянського, звісно, зразка. Тут, як мовиться, і до ворожки не ходи, а пиши, що «герої», здобувши таку «перемогу», не понісши втрат, стомлені «тяжким» боєм, відмічали свій успіх. Безсумнівно, із продуктом партизанських гуралень, які діяли Рудці, Проходах, а може, і в кожному селі.

Ну а далі скористаюсь матеріалами інших авторів, зокрема і дослідженнями Валерія Денисюка, уродженця Малої Глуші, батько якого хоч і повернувся з червоної партизанки без ноги, але чесно зізнався сину, що партизани їхнього загону ні живого, ні мертвого німця не бачили упродовж усіх «бойових» дій. Валерій, користуючись різними джерелами, теж «накопав» багато цікавого про «подвиги» «червоних месників».

Ось «отчьот» № 77 – «партизанського отряда им. Т. Костюшко Пинской бригады, о бое с украинскими националистами в с. Лахвычи»:

«Удар на националистический пост в с. Лахвычи. Ночью с. 18 на 19.12.43 г. совместно с группой автоматчиков призначенных с партизанского отряда за Буг в уличном бою убито до 40 человек националистов и до 30 человек было жертв мирного населения. Взята одна трофейная винтовка. Командир отряда Клим, нач. штаба Караваев».

Маразм? Щось більше. Маразм і брехня. Виходить, що в селі було, як мінімум, 40 озброєних повстанців, які могли б мати бодай якесь укріплення, бути захищені хатами, льохами, місцевістю. Будь-хто скаже, що при обороні значно менші втрати, ніж у наступі. А тут?

Ну не оборонялися б оті «40 націоналістів», то втекли б у ліс. Але ж ні! Перестріляли їх усіх, як курей в обійсті Колбів на хуторі Мостець, де мешкала сім’я Вабіщевичів (та ще й тільну первістку зарізали, постіль і жіночий одяг забрали). При тому, звернімо увагу, без жодних втрат, жодного пораненого з боку «героїв». А мирних «30 человек» убито. Серед них і дітки, яких живими у вогонь кидали. Щоправда серед трофеїв (коней, корів, кожухів, одягу, харчів) була таки одна «винтовка».

Десятиліттями добиваюсь, чекаю коментарів, роз’яснень про «подвиги» червоних упирів від червоних істориків, від музею «партизанської слави». Результат нульовий. Тож укотре наголошую, що жодного бою з німцями на території району не було. Не було вбито жодного німця і жодного партизана.

Хотів би почути бодай нині аргументоване, документальне заперечення цьому,зокрема: де був той бій, які втрати, де могили вбитих, чому їх піонери не доглядали? Але не почую, бо нічого з цього не було.

ЗІ ЩОДЕННИКА «БОЙОВИХ ДІЙ»

А це з «дневника боевых действий Пинской партизанской бригады о боях с украинскими националистами за 18.12.43 г.»:

«Отряд им. Т. Костюшко совместно с группой отряда им. Орджоникидзе вели бой в с. Лахвычи с националистами. В уличном бою убито 40 националистов, остальные рассеяны и выгнаны из деревни. Командир Пинской партизанской бригады Шубитидзе, нач. штаба Дорош».

Не знаю, як і що тут коментувати. Скажу лише, що ще один загін упирів приписав собі «блискучу перемогу» над мирними гречкосіями – жінками, дітками, стариками. Кількість «унічтожених націоналістов» збігається. Отже, погоджували. Щоправда, Шубітідзе, Дорош виявилися хитрішими за Клима і Караваєва. Адже вони не згадують про «30 человек» – жертв мирного населення та про трофейну гвинтівку.


А ось іще документ, який «витягнув» з інтернету Валерій Денисюк, – «подвиги» загону імені Сталіна Пінської бригадиа:

«Доношу, що в ніч з 25 на 26 листопада 1943 року при допомозі 35 партизанів із загону ім. Т. Костюшко, 15 партизанів із загону ім. Чапаєва знищено місце скупчення націоналістів – село і маєток Люб’язь. Спалені всі житлові будинки та підсобні приміщення. Майно і худобу забрано нами і місцевим населенням. Командир партизанського загону Конотопов».

Отже, «спалені всі житлові та підсобні приміщення»… Не можу не нагадати, що село Люб’язь, перш ніж його обклали «бездітними», «холостяцькими», «військовими» податками, позиками та різними поставками у перший же повоєнний рік червоні «визволителі», горіло двічі. Перший раз палили німці – через базування там червоних «месників». Червоні ж «герої», як і скрізь і завжди чкурнули в корчі, в лісові нетрі, а селян залишили на поталу гітлерівцям. Але фашисти все-таки були не сталіністи. Вони попередили селян, що палитимуть.

Тоді ж трапилася й історія, яку розповіла мешканка Любешева Ліна Юрашкевич. Її батько Петро Боричевський був працьовитим господарем. Тож не диво, що ще будучи молодим парубком, заходився будувати нову хату. Батько Петра Йосип відмовляв сина, але той не здавався.

Хату збудував. А тут ось така ситуація – німці палитимуть село. Сім’я вирішила йти з людьми, евакуйовуватись. А старенький дідусь категорично відмовлявся залишити «насиджене» місце, мотивуючи тим, що буде в лісі тягарем для сім’ї. Погодилися лише після того, як показав свій майбутній сховок – вирву від вибуху німецької бомби.

Любежани покинули село, а німці взялися «за роботу». Знову ж таки, де були десятки загонів, у тому числі й ім. Сталіна, тисячі «месників»? Чому не оточили й не знищили в безлюдному селі якихось два десятки карателів? Мабуть, тому, що воювали тільки з неозброєними селянами та їхніми дітьми, а німці ж були озброєні і не діти.

Педантичні німці почали «пускати червоного півня» під очеретяні та солом’яні стріхи. Дійшла черга і до хати Боричевських, за якою з вирви спостерігав дід Йосип. Підпалили й пішли далі. А дід виліз зі сховку, погасив вогонь і знову причаївсь у вирві. Ну чим не партизан, не справжній герой?!

Німці ще раз навідалися до його хати, підпалили вдруге і пішли вже геть. Дід вогонь загасив ще раз...

ПІК ПАРТИЗАНСЬКОЇ «СЛАВИ» ПРИПАВ НА 1943

Але повернуся ще до одних «подвигів» «месників», точніше – до документів про ті «подвиги».

«29.10.43 р. в с. Лахвичі приїхав загін червоних і пограбував населення. Забрали 80 центнерів зерна, 50 голів великої рогатої худоби, в тому числі і 20 корів.

2.11.43 р. в с. Лахвичі приїхали за поставкою два поляки (червоні). В селі зустрілися з боївкою. Вбитий один поляк. Забрано 2 коні.

8.11.43. Приїхали в с. Деревок 50 черовних. Пограбували село і втекли.

18.11. 43 р. Вступили в с. Лахвичі червоні з боку Шлапаня, пограбували селян. Забрали два кожухи, багато сукна, полотна. Було п’ять поляків.

16.11.43 р. в с. Цир прийшли 18 червоних (більшість поляки, місцеві, східняки). Озброєні: 2 ППШ, 10 гвинтівок. Забрали 75 штук великої рогатої худоби, 120 овечок, 9 волів, кожухи й інші домашні речі. На другий день селяни пішли в Гірки просити поляків, щоб ті віддали награбоване. Нічого поляки не віддали, селян побили.

27.11.43 р. в с. Бірки приїхало сім чоловіка червоних, застрелили одного господаря з жінкою, господарство спалили, забрали чотирьох своїх сексотів, що ховались від повстанців.

10.12.43 р. червоні напали на с. Цир. Пограбували селян і церкву. Коли повертались, попали в засідку відділу УПА. Вбито 7 червоних, забрано 25 підвід з награбованим, яке віддали людям», – витяги з архівних документів, опублікованих Центром досліджень визвольного руху, Інститутом українознавства ім. І. Крип’якевича НАН, у книжці «ОУН - УПА в Білорусі. 1939 - 53 р. р. Документи і матеріали».

З усього видно, що пік «боротьби» і «слави» «месників» припадає на осінь 1943 року, коли ними кишіли ліси Любешівщини, коли вони палили села, розстрілювали людей, з живих здирали шкіру (в Хоцуні – зі старости Савки, а партизан Маскаль рідному дядьку відрізав статеві органи), коли виколювали очі, розпалювали багаття на селянах у Деревку, коли в лігві Федорова розстрілювали пнівенського священика Солов’я з паніматкою і двома доньками…

Там же, в урочищі Вішалниці працював конвеєр смерті, де на столітніх дубах вішали жертв. А в партизанській «столиці» «Лісограді», тобто в Лобні, розстріляли жінку з дітками, чоловік якої переховувався від їхніх лап. Жінка була з родини Куницьких. Десятирічна дитина з кулею вижила. Вже в похилому віці розповіла мені цю моторошну історію.

Читатй також: Дівчині з Мукошина партизани викололи очі й розпороли тіло

ТО ХТО Ж СКЛИКАВ НА ЗБОРИ ПОЛЯКІВ?

Півстоліття комуністична пропаганда, крім неіснуючих «криниць із трупами, задушених удавками», трагедії в Лахвичах і Деревку, інші злочини приписувала борцям за волю України («бандьорам», «бульбашам»). Як і спалення «пособниками фашистів» польського хутора Реймунтівка, як і спалення близько двох сотень поляків у Любешеві. І було це ... восени 1943 року – у пік «бойових» дій червоних «месників».

З цього приводу ввімкнімо логіку та здоровий глузд, і все стане на свої місця, і абсурд стане абсурдом: у володіннях партизанів якась групка (за розповідями очевидців, нараховувала не більше десяти озброєних осіб) цілий день палила Реймунтівку, палила поляків у хатині любешівця Бутмана.

А де ж були тисячі червоних «месників»? Адже з Люб’язя за дві години волами, пішки можна було б дістатися бодай двом десяткам «героїв»… Не прийшли на поміч і з Лобни… Чому?

І ще: десяток «бандьор-різунів» спромігся віднайти в кількох польських (а їх у Любешеві було кілька, це вже і я пам’ятаю) хатах близько 200 осіб і зігнати їх під дулами в одну хату? Це б мали бачити любешівці, рятувати невинних, хоча б дітей, розповідати про це. Не розповідали, бо не бачили. Бо не було того.

А от Марія Юрко розповідала мені, як повз їх обійстя йшов знайомий поляк у той фатальний день. Її батько запитав його, куди той поспішає. Відповів, що на збори. «Не йди туди», – порадив чоловік, мабуть щось знаючи, але поляк не послухав і пішов. Задаймося питанням, чи могли б добровільно поляки йти на «збори» в часи «різні», оголошені озброєними «різунами - бульбашами»? Ален замість того, щоб ховатись у льохах, на горищах, у сусідів, втікати в болота, – йшли!

Абсурд? Так! Тому і напрошується єдиний висновок з цієї трагедії: не без допомоги НКВД виник між поляками і українцями конфлікт. І події на Любешівщині про це яскраво свідчать.

Так що беззахисним полякам справді потрібно було думати про свою безпеку. Одноплемінники з червоних загонів могли б оповістити їх прийти на збори, щоб спільно вирішити подальшу долю, як убезпечитися від «бандьорівців». Ті і прийшли. А переодягнутися під «бульбашів» тоді було неважко. Тож не дивно, що після акції бандити сіли в човни й спокійно, мабуть, чи не під прикриттям «месників», залишили Любешів.

ЯК МНОЖИЛИСЯ «ПОДВИГИ»

Кремлівська пропаганда, крім усього, висвітлювала і липові «документальні» цифри знищених «месниками» фашистів, ешелонів. зі зброєю та живою силою й таке інше. І знову ввімкнемо логіку та здоровий глузд.

Отже, з’єднання Федорова. Червоні історики пишуть, що під Лобною було близько шести тисяч партизанів. Невже всі вони підривали німецькі ешелони? Ні, для цього створювали групи з 3- 5 диверсантів. Скажіть, скільки ж бо ось таким групам пізньої дощової осені, лютої снігової зими довелося б у грязюці, у снігу, з кілограмами вибухівки, зі зброєю, запасом харчів топати до Ковельської залізниці? Топати темними ночами, а вдень ховатись.

А що тоді робили «месники», що були ближче до залізної дороги? Чи віддали б «месники» Ковельщини «свої» об’єкти прибульцям з Любешівщини? А де в донесеннях конкретні прізвища тих трьох-п’яти чоловіка, що підірвали ешелон? Чому їх не нагороджували?

Дещо допоможу червоним брехунам, бо сам читав, як одного поїздка месники підривали і досить часто. Кукушку – на найдовшій у Європі вузькоколійці, яка і нині трудиться на Рівненщині, в її глухомані. Її підривали, фотографували, рапортували, ремонтували, знову підривали. Так і множилися «подвиги».


ЖОДЕН КАТ УКРАЇНИ, ЇЇ НАРОДУ НЕ ПОКАРАНИЙ

Варфоломіївську ніч у варто було б прирівняти до трагедії волинських Кортелісів, білоруської Хатині, вшанувати загиблих, як належить. Але в нас ушановують «героїв», які війну просиділи в корчах, якщо не рахувати «жорстоких боїв» із мирними селянами та грабунків. Ось уже 75 років вшановують обелісками, музеями. А тих, що загинули від куль, звірств червоних упирів згадує хто? Ну не бояться сатаністи-комуністи Бога, а ми? Хоч би убитих діток, жінок, стариків згадували, облікували, молилися за них.



Читайте також: Лахвичі: кінорозповідь про трагічні події, які сталися в селі 75 років тому

Не чув я, щоб хоча б один кат України, її народу, незалежно від національності, був покараний. Приклад: «Твердий» із Погулянки, що під виглядом «бульбаша» рубав сокирою в Цирі жінок, після війни був у селі колгоспним бригадиром, а його син в Москві служив у КДБ… А діти патріотів помирали в телятниках, яким їх везли в Сибір.

Ось з такими гріхами живемо. А хтось ще і робить все, щоб нинішніх захисників України на Донбасі зробити «націоналістами», аби їх відправити до Сибіру. Хіба не роблять цього медведчуки, бойки, шуфричі, інша погань безбожна? Звісно, не без нашої допомоги, нашої пасивності.

Валентин ПОЛІЩУК, краєзнавець, ветеран праці.

Читайте також: Люб'язь палили і німці, і радянські партизани

загрузка...
Коментарі
18 січня
Вчора
16.01.2020
15.01.2020
14.01.2020
13.01.2020
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин