Спортсмен із Малої Глуші був кандидатом до олімпійської зірної СРСР

Петро Баховський. Це ім’я вперше почув я від колишнього вчителя фізкультури Романа Горщара. Розповідаючи про свою працю в школі села Велика Глуша,  вчитель згадав його серед кращих фізкультурників району.

«Петро Баховський був дуже здібним і перспективним спортсменом, став майстром спорту з багатоборства, виступаючи успішно на всесоюзних змаганнях, був навіть кандидатом на поїздку до олімпійського Токіо»,– сказав тоді він.

Остання фраза мене заінтригувала: любешівчанин  – серед олімпійців СРСР!
Які ж конкретні спортивні здобутки багатоборця Баховського і як склалася подальша доля спортсмена? На ці питання шукав відповіді у селі Мала Глуша, де він народився.

Із родини Баховських мені вдалося розшкати лише вдову молодшого Петрового брата Станіслава. Любов Баховська зберігала в сімейному альбомі чимало фотографій, де бачимо Петра школярем, студентом, лікарем, серед своїх друзів, а от світлин зі спортивного життя майстра-багатоборця, на жаль, не збереглося. Чи не було і зовсім? Жінка не знала, чи запрошували Петра до збірної СРСР, яка готувалася до поїздки в Токіо, бо спортом тоді не цікавилась. Але дещо важливе про трагічну долю братів Баховських, загалом усієї родини, все ж змогла розповісти.

У сім’ї хліборобів Михайла та Ганни Баховських було три сини: Петро, Станіслав і Степан. Та лише в найстаршого, Петра, котрий народився 1937 року, виявилися непересічні здібності до фізкультури. Ще в школі дивував місцеву публіку своїми спортивними досягненнями. Не один, хто пам’ятає Петра-школяра, ще й досі вражається тим, як хлопець жбурляв ядро ледве не через весь сектор.

Після школи Петро продовжив навчання і свій спортивний гарт у Володимир-Волинському педучилищі, а закінчивши цей заклад, подався до Львова вчитися на лікаря.

Спорт у СРСР офіційно вважався любительським, тому спортсмени мусили рахуватися на якійсь роботі. Маючи диплом лікаря, Баховський працював травматологом в одній із міських лікарень, згодом влаштувався лікарем на спортивній базі «Динамо». Там і мешкав у гуртожитку, бо якраз на той час розлучився з дружиною.

Не пощастило Петрові в шлюбі. З дружиною то сходився, то знову жили нарізно: вона в їхній квартирі з сином, а він – з тещею в її домі. Проблеми виникали і з його родичами: наймолодшому братові Степанові не було де прихилити голови – мусив забрати до себе, а коли померла їхня мати, то забрав до Львова й доглядав до смерті батька-інваліда, зовсім сліпого.

І все ж Петро не падав духом, був мужньою і вольовою людиною, оптимістом, гостинним і компанійським хлопцем, тому мав багато друзів і приятелів. Любив гостей (Станіслав із дружиною не раз їздили до нього ) і сам гостювати не цурався. Особливо в рідному селі. Приїжджав навіть із друзями-спортсменами, щоб показати їм мальовниче Полісся, потренуватися на його просторих водоймах.

Любив подорожувати. Це захоплення і відіграло в його долі фатальну роль. 1986 року він із групою львівських лікарів-туристів відвідав Індію. Повернувшись з подорожі, несподівано (адже мав чудове здоров’я) став нездужати. Спочатку не звертав на це уваги, думав, минеться. Але кволість у тілі не зникала, ставало все гірше. Незабаром недуга прикувала його до ліжка – і за кілька днів чоловіка не стало.

Під час розтину виявилося, що він помер від якоїсь інфекційної хвороби, що уражає печінку та нирки. Нею заразився в Індії. Перед поїздкою туристам не зробили належного щеплення, тож, крім нашого земляка, помер від цієї ж хвороби тоді ще один турист.

Поховали Петра Баховського на львівському міському кладовищі в Брюховичах. Незабаром помер і його середульший брат Станіслав. Найменший, Степан, який після смерті Петра лишився бездомним, певний час поневірявсь у Львові. Де він тепер, чи живий, ніхто в Малій Глуші не знає...

Микола ШМИГІН