Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Надія Шельман
Надія Шельман

Як любешівчанка знайшла за океаном сестру та брата

16:48 20.03.2020
1951

Пенсіонерка Надія Шельман мешкає в селі Погулянка. Виросла без рідного батька, котрого ніколи не бачила, бо пішов на війну ще до її народження й не повернувся. Офіційного підтвердження про смерть не надійшло, проте хтось з однополчан переказав родині, що він загинув у нього на очах. Надіїна мати ще кілька років чекала чоловіка, але, не дочекавшись жодної звістки, знову вийшла заміж…

ДОПОМІГ ІНТЕРНЕТ


Надія давно вже поховала і вітчима, і матір, та доля принесла цій жінці не лише втрати. Великою і радісною несподіванкою завітала в її оселю звістка з-за океану: у США вона має сестру та брата!

Виявляється, її батько Дем’ян Ріпич тоді, в сорок четвертому, не загинув. Він потрапив у полон до німців, а коли війна скінчилася, не зміг а чи не захотів (передбачаючи гірку долю, яку готував таким, як він, сталінський режим) повертатися в СРСР. І подався шукати щастя в Америку вже з другою дружиною, німкенею Люсею, та маленькою донечкою. Поселились у Каліфорнії – місті Сакраменто. Згодом народився в українсько-німецького подружжя і син. Дем’ян Ріпич працював на різних роботах, але зумів стягнутись і побудувати окремий котедж за містом, у якому і жила його сім’я.

Шукали ж родичів в Україні Дем’янові діти вже після його смерті. Якось в Інтернеті натрапили на прізвище Кінчак. З розповідей батька знали, що так звали його фронтового товариша-земляка. Розшукали того Кінчака, і виявилося, що це і є той самий односелець Павло. Він мешкав також в Америці, і на їхнє прохання написав у рідне село листа, у якому запитав про долю Ріпичевої рідні.

«А якось приходить донька до мене та й схвильовано каже: «Мамо! Оце щойно говорила телефоном з Америкою!» «Як з Америкою?» – дивуюся. «З вашою сестрою! Ерікою її звати. А ще є у вас брат – Анатолій. А батька вже нема, помер 1986 року». Але я все ще не вірила, аж доки не послала їм єдине батькове фото й у відповідь надійшло таке ж…» – згадує Надія Шельман.

СЕСТРА ЗІ ШТАТІВ ДИВУВАЛАСЯ БІДНОТІ ПОЛІЩУКІВ

Та ще більшою радістю для Надії став приїзд сестри Еріки в Погулянку. Майже місяць гостювала на батьківщині свого батька американка. Дуже сподобалося їй на Поліссі, багато вражень отримала, а її українські родичі докладніше дізналися про заокеанську долю Дем’яна та про життя його другої сім’ї.

Еріка Ріпич добре володіє російською, адже дід її був росіянином, крім того, цю мову вчила в коледжі. А от української майже не розуміє. «А хіба батько ніколи не говорив рідною мовою?» – запитували в неї. «Говорив інколи, але ми з братом не знали навіть, що то за мова. Про Україну, а тим більше про першу свою родину, покинуту там, він нічого не розповідав. Але було помітно, особливо в останні роки життя, як сумував за минулим».

Еріка захоплювалась і працьовитістю поліщуків.

«Багато і тяжко працюють, однак дуже бідні. Щось тут не так. Чи не у верховній владі причина вашої бідності?» – казала американка.

Непросто було їй, корінній міщанці, та ще й західного стилю життя, пристосовуватися до сільського побуту. Колись ще батько їй розповідав, що в селі туалетів у приміщеннях нема, тож люди ходять надвір – у спеціальні маленькі будки. Сміялася, не ймучи віри. А тут не тільки побачила ту «будку», а й сама в ній побувала.

У селі головна вулиця – шосейка. Якось сестри йшли по ній, а дорога встелена коров’ячими кізяками. Еріка запитує: «А що, прибиральна машина поламалася?» Як було їй пояснити, що в тут про такі машини зроду-віку не чули?

Еріка була вегетаріанкою, тож погулянківцям було проблемно її як слід пригостити. Виручали гриби, які тоді якраз добре росли в лісі. Вона їх вподобала. «В Америці, – казала, – вони всі штучні. Не той смак».

А то якось пішов господар вкосити для худоби трави. Пішла і вона з ним. «Навчи!» – просить. Взяла косу, попробувала. «Ой, як важко!» Другого дня дає Надіїній доньці 300 доларів, щоб купили батькові косарку.

Як ходили на цвинтар – на могилу вітчима, у селі трапилася неподалік пожежа – хлів загорівся. Еріка дуже налякалась. Але наступного дня сама пішла до погорільців і дала їм 40 доларів. Милосердна була, дуже їй, усе казала, шкода українців, що так важко працюють.

Надія Шельман задоволена американською ріднею. З’явився місток через океан, який нарешті з’єднав душі кревняків. Шкода лише, що так довго чекали вони цієї події. Та чи є вина в мовчанці емігранта Дем’яна Ріпича, яка була, очевидно, вимушеною, аби чимось не зашкодити родичам? Адже більшовицька держава з підозрою ставилася до своїх громадян, котрі мали хоч якусь причетність до «загниваючого Заходу».

Микола ШМИГІН

Читайте також: Спортсмен із Малої Глуші був кандидатом до олімпійської зірної СРСР

загрузка...
Коментарі
10 квітня
Сьогодні
Вчора
08.04.2020
07.04.2020
06.04.2020