Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Герой України Андрій Ковальчук
Герой України Андрій Ковальчук

«Не всі воюють зі зброєю», – генерал Андрій Ковальчук

14:15 02.05.2020
981

Генерал Андрій Ковальчук – Герой України, перший заступник командувача Десантно-штурмових військ Збройних Сил України, відзначений багатьма почесними орденами та нагородами. Особливо приємно те, що цей бойовий офіцер, учасник місій ООН та бойових дій на сході України народився на Любешівщині – в селі Щитинь.

На запрошення ректора Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Анатолія Цьося Герой України прибув до нашого вишу. Ситуація з коронавірусом внесла свої корективи у програму візиту: зустріч була хоч і конструктивною, але оперативною. Таким було й інтерв’ю. На всі запитання мій співрозмовник відповідає, як і притаманно бойовому генералу, стримано та із серйозним виразом обличчя. Лише згадка про рідну Любешівщину та її ліси змушує його посміхнутися.

– Пане генерале, Ви уродженець Волині, почесний громадянин Любешівського району, але всі розуміємо особливості життя військових. Тим паче в період війни. Як часто вдається бувати в рідних краях?

На батьківщині не завжди виходить побувати. Максимум двічі на рік я намагаюсь обов’язково відвідати батьків. Батьки – літні люди, потребують уваги, допомоги, але не так часто, на жаль, складається. І хоч дійсно відстані невеликі, але нагода відвідати випадає зрідка.

– Сьогодні Ви у стінах Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Незабаром будете обговорювати варіанти співпраці з нашим Університетом. Які виникають ідеї щодо співпраці, якою Ви бачите таку взаємодію?

– Налагодили взаємодію через нашого депутата Верховної Ради Ірину Констанкевич. Саме вона сконтактувалася зі мною. З Анатолієм Васильовичем (ректором Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки – прим. ред.) налагодили зв’язки у телефонному режимі. Він запросив відвідати Університет. До речі, до цього часу я ніколи не був у цих стінах, тож скористався запрошенням.

НЕ ВСІ ВОЮЮТЬ ЗІ ЗБРОЄЮ

– Вашу зустріч зі студентами через ситуацію із коронавірусом та запровадженням карантину перенесли. З усім тим, не можу не поцікавитися, які ключові меседжі Ви хотіли донести до студентства?

– Не є таємницею, що на сьогодні багато прогалин в контексті патріотичного виховання. Тому, найперше, прагну донести до студентів своє бачення такого навчання, виховання, яке мало б бути. Інший аспект: розтлумачити, з чого розпочалась війна. Сьогодні не всі воюють зі зброєю. Можна воювати і без зброї. Прикро, що ці інструменти були застосовані в Україні. Крим був захоплений росіянами практично без єдиного пострілу. Такий стиль війни зараз доволі поширений. Я хотів би донести це до молоді. Потрібно розповідати, з чого все почалося, а те, чим це закінчується, вже відомо. Це приклад нашого сходу – Луганської та Донецької областей. На жаль, там донині війна, ми повинні ефективно протидіяти, враховувати її особливості, щоб наше майбутнє покоління знало, що таке може бути.

– Низка закладів вищої освіти мають військові кафедри. Довкола цього питання чимало дискусій. Існує думка, що такі структурні підрозділи цивільних університетів є не надто дієвими і адаптованими до вимог сучасної армії. Яка Ваша позиція щодо цього?

– Адаптація – це процес, який, як і в будь-якому навчанні, розпочинається з азів, а далі все може вдосконалюватися. Я б сказав, що цей процес безкінечний. Те, що відкриваються військові кафедри, – це плюс. Ми наздоганяємо те, що, на жаль, втратили. Потрібність таких спеціальностей на сьогодні в Україні є. Потрібно вміти захищатися. Людина не народжується з цими вміннями, тому це правильний підхід.


– У Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки планують відкрити військову кафедру, де готуватимуть офіцерів запасу за освітніми програмами на кшталт «Військова журналістика», «Військова психологія», «Військовий переклад» тощо. Наскільки в українській армії є попит на такі спеціальності?

– Це чудові спеціальності, дуже потрібні. Надзвичайно бракує фахівців-психологів. На жаль, цьому дуже мало уваги приділяли. В умовах війни після виконання бойового завдання воїн потребує необхідної релаксації, певної психологічної підтримки. Це потрібно не лише військовим, а й членам його родини, звичайним людям.

– А як щодо «Військової журналістики» та «Військового перекладу»?

– Сьогодні є ще одна серйозна проблема. Ми знаємо про євроінтеграцію. Однак не всі ми добре володіємо англійською мовою, а це ж мова спілкування членів НАТО. Не кожен здатен вільно розмовляти, тому військові перекладачі дуже потрібні в Збройних Силах України. Щодо журналістики, то інформаційна боротьба триває до сьогодні, а деструктивний вплив інформації на свідомість людини – це основа гібридної війни. Просто взяти інтерв’ю й оприлюднити його в засобах масової інформації – недостатньо. Потрібно врахувати, що це за інтерв’ю, його вплив на свідомість людей. Саме там на війні, на сході, далеко не кожен журналіст може дійсно виконувати своє завдання. Є певні нюанси – державна або військова таємниця, негативний вплив на свідомість людини, на маси. Тому на цьому треба розумітися.


– Нещодавно розмовляли з бійцем добровольчого батальйону «Азов» Олексієм Кушнєром про те, як університет може допомогти у соціальній адаптації бійцям, які повернулися із зони бойових дій. Ви реально знаєте стан справ не з випусків новин і журналістських матеріалів, чим, на Вашу думку, університет може бути корисним нашим Героям-військовим?

– Я думаю, що вчитися ніколи не пізно. З певних причин є категорія людей, військових, які втратили здоров’я, тож виконувати завдання за фахом вони не можуть. А для того, щоб адаптуватися до нових умов, знайти себе, потрібно навчатися. Так в цивільному житті знайти професію легше. З огляду на різні причини не всі мали можливість здобути освіту. Тому потрібно допомагати тим захисникам, які виконували свій обов’язок перед державою, й прагнуть навчатися. Така соціальна адаптація повинна бути й повинна здійснюватися саме через виші, де можна опанувати іншу професію, здобути фах.

– Пане генерале, в нас є низка університетів з хорошими традиціями, які готують військових. Чи адаптований процес навчання в них до умов війни? Чи відбувалося за цей час коригування навчального процесу?

– Сказати, що на сто відсотків адаптована я не можу. Починаючи від умов формування підрозділів збройних сил, враховуючи те, наскільки підготовлений ворог. Врешті час не стоїть на місці, щоразу з’являються нові технології, нові види зброї. Все це потребує також певного вдосконалення. Виші, що готують військових, також розвиваються. Ми формуємо вимоги, а хто і як їх врахував – це вже інше питання.

Читайте також: Герой України, генерал Андрій Ковальчук: «Ми будемо наступати однозначно – це справа честі за всіх загиблих десантників»

ГЕРОЯМИ НЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ

– Волинь, на жаль, втратила багатьох Героїв на неоголошеній війні. 20 серпня 2014 року під час зачистки Іловайська героїчно загинув студент нашого Університету Андрій Снітко, який накрив своїм тілом гранату. На таке наважиться не кожен. Людина готова до цього від народження чи це набуті риси, підживлені патріотизмом та дружбою?

– Героями не народжуються! Як і професіоналами, ними теж стають. Звичайно, такі люди психологічно налаштовані. І, напевно, це найвища точка розвитку людини – істинний патріот. Це такий апогей у вихованні, апогей, передусім, психологічний. До цього треба поступово йти, однак це дано не кожному. Якби в нас було більше таких патріотів, не тих, які віддають життя, а тих, хто готовий це зробити, то наша Україна була б непереможною. При цьому важливо, щоб вони залишалися живими.

– Ви учасник миротворчих місій, знаєте всі особливості зсередини. Зараз багато говориться про миротворців на сході України. Чи може миротворча місія допомогти завершити війну, чи, можливо, це навпаки заморозить ситуацію на багато років?

– Миротворча місія – це люди, які розділяють сторони, які воюють, забезпечують мир на тій чи іншій території. Проте все залежить від мандату, себто від тих завдань, які покладені на миротворчу місію. Якщо завести туди миротворців, які стоятимуть посеред Збройних Сил України і бандитів, не виконуючи завдання щодо їх роззброєння, то це справді замороження конфлікту. Тут дуже багато складових: гуманітарна, суспільна, політична. Якщо дійсно цей мандат буде таким чином опрацьований, що передбачатиме роззброєння, передання до відповідних судових інстанцій тих людей, які незаконно взяли в руки зброю і стріляли, тоді це буде успіх. А якщо просто так зайти, як цього хочуть росіяни, то це не дасть результатів. А все-таки світова спільнота об’єдналася, і на сьогодні все вже не так просто. Так, можливо, Росія, як агресор, прагне якомога швидше досягти своєї мети, але світова співдружність цьому протидіє. Тому Росія намагається затягти, заморозити ситуацію й так завершити свою місію. Ця місія визначена ще з 2014 року, вона висвітлювалася у засобах масової інформації. Їм не потрібна Україна, або потрібна лише за умови, якщо стоятиме на колінах, так, як це було при Радянському Союзі, – такий собі щит між НАТО і Росією, спроможний виконувати суто те, що скаже теперішній цар.

– А якщо місія буде покликана передати кордон Україні?

– Знову ж таки, все залежить від мандату і чи Росія на це погодиться. Але ж всі ми розуміємо, що Росія не погодиться. Для неї закрити кордон – це практично програти те, що вони розпочали. Вони й так програють, потихеньку програють, однозначно. Я впевнений, як тільки закриють кордон, або Росія скаже, що ми не будемо вводити війська, – цей конфлікт дуже швидко припиниться.


З ВЕЛИКОЮ ПОВАГОЮ СТАВЛЮСЯ ДО ДОБРОВОЛЬЦІВ

– Нещодавно ми відзначали День добровольця. Багато студентів Університету імені Лесі Українки теж воювали у складі добробатів. Яка роль добровольчого руху у війні на сході України, зокрема на початку війни?

– Я спільно з добровольцями виконував завдання. В мене була можливість керувати добровольчим підрозділами. Скажу відверто: вони відіграли одну із визначальних ролей на той час задля зупинення агресора. Всі ми знаємо наскільки були «готовими» наші збройні сили. Їх десятками років роззброювали, знищували, тож коли настав той момент, коли вони (окупанти – прим. ред.) були впевнені, що збройних сил немає, й саме почалася агресія, добровольці стали пліч-о-піч із нашою армією. Так, із Збройних Сил України не так багато було готових частин до таких ситуацій, на жаль. Серед добровольців були люди різні. Але основа – це дійсно патріоти, які свідомо взяли до рук зброю, щоб захищати нашу землю, нашу Україну. Тому я з великою повагою ставлюсь до добровольців.

– На часі – питання коронавірусу. Чи готова українська армія до пандемії? Чи здатна злякати українських воїнів, які не бояться ворожої армії, така недуга?

– Я думаю, що з усіх інститутів до недуги найбільш підготовлені саме збройні сили. По-перше, вони керовані, по-друге, легше достукатися до свідомості кожного військовослужбовця, адже звикли до наказів. Військові зобов’язані їх виконати. Це такі елементарні речі, як миття рук, особиста гігієна. А от питання забезпечення – воно актуальне всюди. Чи є елементарні засоби гігієни, чи є засоби застереження, ті ж самі тести, ліки – питання відкрите.

– На останок процитую одне з Ваших інтерв’ю: «Виженемо Путіна з України — і буде вдосталь часу, щоб назбирати грибів у наших навколощитинських лісах». Пора готувати кошик для грибів, чи поки що доведеться зачекати?

– (Посміхається) Я цього хочу. Хотілось би вже невдовзі збирати гриби, але це не залежить лише від мене. Це політична воля, домовленості. Поки політики ведуть перемовини – солдат готується до найгіршого варіанту. А коли політики втомляться говорити, тоді доведеться говорити силою зброї. Тому на сьогодні головне завдання солдата – бути до всього готовим. Та і не тільки солдата, для чогось же ми створюємо кафедри військової підготовки, готуємо майбутніх захисників. І так було споконвіків – чоловік захищає свою землю, свою сім’ю. Тільки колись це було з луком та стрілами, а сьогодні – це танки. І обов’язок кожного громадянина – захищати свою землю. Я справді хотів би якомога швидше збирати ті гриби, але питання в часі, в можливостях наших політиків, нашого керівництва, питання у світовій підтримці. Тому не все так просто, як нам би хотілося.

Андрій МОКШУН

Фото Ірини ЗАГОРСЬКОЇ

Читайте також: Генерал-майор Андрій Ковальчук: «Ми самі вийшли з луганського аеропорту, нас не вибили звідти…»

Коментарі
28 травня
Вчора
26.05.2020
25.05.2020
24.05.2020
23.05.2020