Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Наталка Бабіна
Наталка Бабіна

«Що б не трапилося, ми, українці Берестейщини, свою справу продовжуватимемо робити», – Наталка Бабіна

17:34 08.08.2020
2127

Наталка Бабіна – білоруська письменниця, авторка романів, які не залишилися непоміченими не лише в Білорусі, але й у Польщі, Чехії та, звичайно, Україні. Адже останній з них (сподіваюся, поки що), «Бодай Будка», написала українською мовою.

Проте її переймають не лише літературні справи: вона активна учасниця руху за відродження української ідентичності Берестейської області – краю, який споконвіків заселяли українці. Про це та інше – у розмові кореспондента «Район Любешів» із письменницею.

ДОВГОЖДАНОГО СИНА НАЗВАЛА НА ЧЕСТЬ КОБЗАРЯ

– Для більшості волинян, читачів нашого видання, певен, те, що Ви, народжена в Білорусі, у Бресті, мешканка Мінська, не лише пишете українською мовою, але й позиціонуєте себе українкою, буде несподіванкою… Як це так сталося? З якого Ви роду-племені?

Дякую вам, пане Миколо, за те, що знайомите зі мною можливих майбутніх читачів, а мене з ними. Насправді ми земляки. Я народилася в 1966 році недалеко від Бреста, 17 кілометрів на південь, десь за 40 кілометрів від українського кордону, у маленькому лісовому селі Заказанка. Усі мої предки жили там споконвіку. Заказанка, Прилуки, Дуричі, Страдичі на цьому березі Бугу, Костомолоти на тому – то наші родові селища…


Моє дівоче прізвище Динько, у роді нашому Корнелюки, Панасюки, Куприсі… А як я усвідомила себе українкою, то досить цікава історія, в яку українським читачам, можливо, навіть тяжко буде повірити. Моя, як тепер кажуть, соціалізація відбувалась у часи махрового брежнєвського застою. Заказанка, чи, як тоді казали, Заказань, – невеличке село в сосновому лісі, білі піски, довкола болота, 12 хатин при самому кордоні з Польщею, Буг зовсім недалечко, але він недоступний, за колючим дротом, і приходить до нас, тільки коли розливається під час повені...

У ті часи ніхто в Заказанці не розмовляв російською мовою. А як говорили? А отак: ходити, робити, мати, батько, кінь стоїть, сива гривонька… І ось я чую в школі в Прилуках російську від учителів, прикордонники російською говорять, по радіо білоруська мова звучить… Але я розумію, що наша мова, якою ми тут , у Заказанці, розмовляємо, хоча і близька до них, але якась не така, інша, не російська й не білоруська. А яка саме? А хто її знає… Ніхто ніколи не говорив, як саме називається наша мова – наша й наша, своя. Ніхто про це не замислювався в нашому осередку.

Та ось одного разу мій молодший брат поїхав на шахові змагання у Львів, виграв їх і привіз додому як приз «Кобзаря» Шевченка. І якось, коли не було чого робити і я тинялася по хаті, взяла в руки цю книгу… У мене кепська пам'ять, але я добре пам’ятаю той день – холодний, але сонячний, восени, вітер шумів соснами на дворі… Я розгортаю книгу, й, абсолютно не вміючи читати українською, вперше бачачи оці «ї», «є», не знаючи, як треба читати оті «и» та «і», починаю розбирати слова… «Така її доля, о боже мій милий, за що ти караєш її, молоду…» І я раптом розумію: а ці ж геніальні рядки написані точнісінько так, як говорять у нас! Значить, наша мова українська! Значить, ми не якісь невідомі лісові люди, не колгоспники, не «дєрєвєнщіна» – ми українці і за нами величезна культура, за нами такий геній, як Тарас Шевченко!

Мене ніби в спину хтось штовхнув, і той поштовх надав мені прискорення на все життя. То було потрясіння, яке сформувало мене як людину. А наскільки воно було міцним, ви зможете зрозуміти з такого факту: все це відбулося, коли я була підлітком. І ось я виросла, здобула освіту, стала працювати, вийшла заміж, у мене народилося дві доньки, а потім – довгоочікуваний син. І як ви думаєте, як я його назвала? Звісно, Тарасом. Тепер нашому Тарасу 16.

Ви можете спитати: але як узагалі могло статися таке? Ця начебто сюрреалістична ситуація має пояснення, причини її насправді прості: протягом усього ХХ сторіччя занадто багато держав: і Польща, і совєти,– а потім і білоруська держава були зацікавлені, щоб наша мова тут загинула, щоб навіть згадки не було про українськість, українську культуру, українську ідентичність. Але й мова живе, хоч останню українську школу тут закрили відразу після війни, і пісні українські співаються,й ідентичність українська проявляє себе. І то просто диво – після всіх тих репресій, що мали місце тут проти українськості. Але бачите, ви кажете, що земляки-волиняни про це мало знають. Отже, одне із завдань мого нового роману «Бодай Будка», який я написала українською і який у минулому році вийшов українською в Білорусі (видавництво «Смелток»), в Україні («Фоліо»), а зараз ось і в Польщі (польською мовою, видавництво «Ребіс») – якраз розказати про українськість Берестейщини, порефлексувати над тим, чи варто взагалі зберігати національне коріння в сьогоднішньому глобалізованому, технологічному світі. Для себе-то я відповідь сформулювала, але цікаво, як це сприймуть читачі.

ТУТ МОЯ ЗЕПЛЯ, І Я МАЮ ТУТ ЖИТИ

– Ви кажете, що усвідомили себе українкою ще в юності. Не хотілося, знаючи, що українськість у Білорусі не має перспектив, емігрувати на, так би мовити, материк?

Ні, не хотілося. Тай чого б? Усі мої предки жили тут, тут моя земля, і я маю тут жити. Я намагаюся робити тут те, що вважаю потрібним. Інша справа, що мене страшенно тягне час від часу в Україну, я просто повинна час від часу сюди приїжджати – сили набратися, душу освіжити. Оця емоція земляцтва, яка переповнює мене, як тільки я перетинаю український кордон, – то суперемоція, то щось таке, як кохання, як любов, як злива. І я категорично не згодна, що українськість у Білорусі не має перспектив. Якщо казати про всю Білорусь загалом, то я тепер спостерігаю тут велику цікавість до України, української мови, української культури – це я можу сказати хоча б як організаторка мережі безкоштовних курсів української мови. Курси діють вже три роки в Мінську, Гомелі, Бресті, Молодечно, Гродно, Кобрині – і щороку на їх приходить все більше і більше людей.

А якщо маєте на увазі перспективу українськості на Берестейщині, то й тут я бачу, що наші зусилля повертання історичної пам’яті не марні. Можу навести просто приголомшливі історії, які чую від людей на зустрічах – коріння українське коли є, то воно вельми чіпке, його нічим не одріжеш. Правда, багато на Берестейщині й таких, хто – як я колись – просто не знає, не задумується над питаннями мови, ідентичності, але тут, як кажуть: щоб посидіти в холодкові, треба спершу виростити дерево. Наше дерево вже посаджене й росте. Я тверда оптимістка в цьому питанні.

Хоча треба сказати, що бувало всяке: і з несприйняттям, і з ворожістю, і з несправедливими обвинуваченнями мені доводилося зустрічатися.

– Один мій добрий знайомий білоруський письменник, також із Берестейщини, спілкується вдома по-російськи, зі мною також, хоча твори свої пише по-білоруськи. Я йому кажу, говори зі мною білоруською, а він відповідає, що російською йому комфортніше. «А якою ж ти розмовляв у дитинстві? – запитую. – А такою як тут, у вас у Любешеві, говорять». Хоча, ніде правди діти, у родинах і деяких українських письменників також побутує мова нашого агресивного сусіда. А у Вашій родині з цим як? До речі, Ваше теперішнє прізвище Бабіна явно не берестейське…

Ох, уже ті берестейські письменники, що пишуть білоруською, а дома говорять російською… Тяжко їм жити, думаю. До слова, у квітні 2014 року з моєї ініціативи при Спілці білоруських письменників створили Товариство української літератури, яке я тепер очолюю. Так ось кістяк його становлять якраз письменники з Берестейщини, яким не треба роздвоюватися: вони і пишуть, і в родинах говорять українською або нашим українським діалектом. Це прекрасні, цікаві автори – згадаю тут Олеся Поплавського, Арсена Тетерука, Петра Шепетюка, Віру Філософ, Василя Стасюка, Лідію Косачук, Надію Момлик, Ніну Сацук, Василя Нестерука

Наше Товариство видає альманах «Справа» (головний редактор – відомий у Білорусі письменник Олесь Наварич, родом також із Берестейщини) – і там ці автори мають можливість друкуватись. І найбільшу цікавість на численних презентаціях, які ми проводимо, викликають у читачів саме вони – люди хочуть чути рідне слово, їм важливо бачити його надрукованим.


Щодо мого теперішнього прізвища, то я набула його після заміжжя. З моїм чоловіком, Дмитром, ми разом навчалися в Мінську – у політехнічному інституті. Він зі старовірського російського роду, а по матері – мінчанин у п’ятому поколінні. Разом уже ми понад 30 років, і хочу сказати, що все, що мені вдалося зробити, то завдяки йому. Він бере на себе життєві клопоти й підтримує мене й у творчості, й у громадських справах. Допомагає видавати, до прикладу, «Справу», він завжди перший читач та критик того, що пишу. Цілком підтримує і те, що спілкуюся з дітьми, а тепер і з онуком, – українською. І я дуже рада, що всі мої діти розмовляють українською літературною мовою ліпше, ніж я сама.

Старша донька, історичка Павлина Скурко, навіть наукові роботи українською пише! Середня, Тамара, майбутня юристка, вільно спілкується українською зі своїми друзями, а син Тарас недавно навіть вдало дебютував як декламатор: разом із іншими дикторами начитував авдіогід «Українські місця Берестя», який підготували мої колеги і який ми сподіваємося незабаром виставити в Інтернет.


– Говорячи про мову на теренах Берестейщини, згадується так звана «волода» або західно-поліська «мікромова» або ще «ятвязька», натхненником і розробником якої була редакція газети «Збудіннє», зокрема Микола Шелягович. Як ви ставитеся до цих спроб відмежувати українців Берестейщини не лише від Білорусі, а й від України?

Мені здається, то був проект КДБ, скерований саме на те, щоб не дати розвиватися тут ні українськості, ні білоруськості. Ще одна спроба збити рівень українського націоналізму, знекровити історичну пам'ять.

УЧАСНИЦЯ УПА СТАЛА ПРАОБРАЗОМ ГОЛОВНОЇ ГЕРОЇНІ РОМАНУ

– На Берестейщині в роки Другої світової війни діяли загони УПА. За великого спротиву проросійських сил і звичайних «совків» Україна на державному рівні визнала упістів, прирівняла з іншими ветеранами війни. А як ставляться Ваші краяни до УПА?

Українська повстанська армія не просто діяла на Берестейщині, вона мала тут величезну підтримку населення. Десятки тисяч моїх краян були після війни репресовані за це – серед них, до слова сказати, і дід Колі Лукашенка. Й ота заборона вивчати українську мову, заборона навіть згадувати про українськість Берестейщини – то було спрямовано якраз на боротьбу зі спадщиною УПА. Тепер у Білорусі воліють мовчати про це – у ліпшому випадкові. В гіршому – продовжується шельмування колишніх вояків УПА, продовжуються брехня, з патріотів намагаються зробити бандитів та нелюдів.

Мене дуже цікавить тема УПА на Берестейщині. І вона стала одною з головних у романі «Бодай Будка». Підштовхнула до цього зустріч під час презентації «Справи» в одному із сіл Кобринського району з колишньою учасницею УПА. Доля цієї майже столітньої жінки мене вразила. Її розповідь була просто неймовірна. Уявіть собі: зима, занесене снігом село, жовто-блакитна поліська хата, доріжка в снігу до ґанку розчищена… У хаті самотньо живе жінка. Але яка міцна, яка розумна, яка красива. І як трималася! Вона нас прийняла спочатку насторожено, але потім ми розговорилися, вона стала дещо розповідати. Але розповідала лише про тих, хто вже помер. Про тих, хто ще живе, чи діти тут живуть , майстерно уникала від відповідей. Вона весь час пам’ятала про те, щоб не нашкодити… А потім з-за грубки вийшов величезний кіт, я таких великих ніколи і не бачила, і так виразно на нас подивився: от лише спробуйте щось кепське зробити моїй господині, ось спробуйте тільки задля цікавості…

Марія Сєргуц, героїня «Будки», списана з неї. І кіт також став одним із героїв роману.


– Ваша проукраїнська діяльність вимагає підтримки однодумців. Адже один у полі не воїн (хоча український радянський письменник Юрій Дольд-Михайлик написав колись романа з назвою якраз навпаки)

А я не одна. І відчуваю підтримку. Тому все гаразд. Хоча чим більше буде підтримки, тим, звісно, краще. Тому не відмовляюся від допомоги та буду вдячна за неї. Поки що не можу сказати, що з України її йде багато.

НА ВОЛИНІ ТАКІ САМІ ОБЛИЧЧЯ, ЯК У НАС

– Яке нині Берестя? Колись, у далекому дитинстві, я зі своєю матір’ю побував у цьому місті і воно мені тоді нічим не відрізнилося від, скажімо, Луцька чи Житомира… На вулицях звучала переважно російська мова, але в магазинах мати з продавчинями балакала українською (бо інакше не вміла), і вони її розуміли…

– Запрошую вас та ваших читачів, от як щезне ця коронозараза, приїхати до Бреста, якого українці здавна називають Берестям. Побачите все самі. Українську мову тут і досі добре розуміють, і на вулицях вона звучить. Тим паче, що незабаром, як я вже згадувала, в Інтернеті буде доступний авдіогід, присвячений українським сторінкам історії міста. Ви зможете гуляти містом і роздивлятися цікавинки: ось тут укладали знаковий для УНР Берестейський мир, ось тут при Польщі була вкраїнська приватна школа імені Олекси Стороженка, ось там він похований, а он там був розташований Українбанк, там – конспіративна квартира УПА, а там навчався відомий український поет Дмитро Фальківський, автор пісні, що стала народною – «Очерет мені був за колиску»… Впевнена, вам сподобається!

– У яких містах і місцевостях України Ви хотіли б побувати?

Ще раз і ще раз на Волині. Такі самі обличчя, як у нас, ті самі слівця наші, як от Лесине «вите» – так у нас замість «ви» кажуть, така сама поведінка... Я дивлюся тут на людей, слухаю їх – і бачу свою бабу, тата, сусідів, яких вже немає на світі. А тут вони немов оживають для мене. То не передати словами.

Тай узагалі хотілося б Україною помандрувати. Хочеться побувати в Харкові, куди зі Страдич поїхав мій тато й улаштувався працювати на заводі… В Запоріжжі, де він вивчився на інженера. На Хортиці, де були ось ті «козаченьки», про яких і зараз так багато пісень співають на Берестейщині… На батьківщині Гоголя хотілося б побувати… Ось, може, буде нагода, якщо вдасться організувати презентації «Бодай Будка».

– Що надихає Вас на творчість? Де ще берете теми для майбутніх книжок?

Мій письменницький принцип: якщо можеш не писати – не пиши; якщо не можеш не писати – пиши. Пишу мало й повільно, і тільки тоді, коли справді розумію – не можу не писати, крім мене ніхто не напише. Надихає – Берестейщина, рідна земля. І ще діти. І, звісно, магія кохання.

– Хто з письменників відіграв роль у становленні Вас як письменниці? Маєте вчителя, ідеал?

Думаю, Гоголь – його «Вечори…» та «Миргород». Ще, мабуть, Халлдор Лакснесс, нобелівський лавреат з Ісландії. Арундаті Рой з Індії.

В УКРАЇНІ ВСЕ ТАКЕ ЖИВЕ…

– Незабаром вибори в Білорусі. Покладаєте якісь на них надії? Можете спрогнозувати результат?

Українським читачам треба розуміти, що вибори в Білорусі та Україні – то зовсім інші речі. Точніше, виборів у Білорусі немає як таких, голоси виборців тут ніхто не рахує, «виборчі комісії», що формуються державними органами, просто пишуть доведені зверху цифри – як це було за совєтами. Але цьогорічна кампанія видалася неочікуваною. Раптом виявилося, що білоруси більше не хочуть цього терпіти. Раптом виявилося, що країна закипає. Я знаю, що в Україні багато хто дуже полюбляє Лукашенка, бо він забезпечив оту «стабільність». Але... Тут, у Білорусі, люди бачать цю стабільність, як мертвий затхлий застій.

Знаєте, ті десь 20-25 відсотків білоруських громадян, що тепер підтримують Лукашенка, мають для своїх опонентів такий черговий аргумент: «Ви що, хочете, щоб було як в Україні?!». Так ось мене дуже вразили два випадки. Нещодавно я була на невеликій конференції, де зібралися науковці. Й от коли такий промовець прорік це сакраментальне запитання, моя сусідка, що сиділа поруч, викладачка провінційного університету, спокійно відповіла: «Так, хочемо».

І другий. Коли записували людей на курси української мови в Бересті цього навчального року, прийшла одна вже літня пані, така, знаєте, проста, любителька дачі та телевізора. Вона розповіла, що часто їздить у Заболоття купувати там дешевші, ніж на Берестейщині, продукти, каву, одяг, господарчі дрібниці. Саме тому і хоче вчити українську. Й ось вона каже раптом: «Мені там так подобається! Там все якесь таке живе!»

Читайте також: Українці Берестейщини. Минуле і нинішні протести в Білорусі


То я до чого? До того, що Білорусь змінюється. Але результат виборів я прогнозувати не берусь. І нічого доброго не чекатиму. Для мене особисто було несподіванкою, що офіційна білоруська опозиція в цих виборах виявилася абсолютно маргінальною. Раптом з’ясувалося, наскільки мало значення має той «білоруський» дискурс, наскільки неважлива національна білоруська риторика. То для мене було шоком. Але і знаком: треба триматися свого. Що б там не трапилося, як би не поверталися події, ми, автохтонні українці Білорусі, українці Берестейщини, свою справу продовжуватимемо робити.

Микола ШМИГІН

Коментарі
26 вересня
Сьогодні
Вчора
24.09.2020
23.09.2020
22.09.2020