Кавалер двох орденів Слави з Великої Глуші створив боївку УПА

27 Лютого 2021, 16:06
У цьому селі народився Іван Терещук 9530
У цьому селі народився Іван Терещук

Тіло вбитого любешівчанина емгебісти на три дні поставили біля церкви наводити жах на селян.

Про життя та боротьбу уродженця Великї Глуші Івана Терещука за справедливість і волю свого народу ідеться в публікації  Volyn24   «Недописана книга Ігоря Чуба. Уривки»

ТРУП У...НУЖНИКУ

Так закінчив свій шлях Іван Терещук із Великої Глуші на Волині.
Кажуть (і вислів цей приписують стоїкам) розумну людину доля по життю веде, нерозумну
волочить.

Для повоєнного заляканого селянина Іван Терещук навряд чи був розумною людиною. Повернувшись з фронту з двома орденами Слави і медаллю
«За відвагу», він не вчинив так, як на його місці зробила б у ті часи людина «розумна»” (людина, для якої на першому місці у жорстокі сталінські часи було збереження власного існування).

Він, нерозумний, за образним висловлюванням його односельчан, пішов „ховати по корчах свою душу”. Це були стежки, якими майже ніхто не ходив, за винятком тих, котрі мали свою думку і вміли бути собою за будь-яких обставин. І доля волочила його, нерозумного, у прямому значенні цього слова. Вона волочила його тіло
з місця загибелі і до місця „поховання”. Останнє слово недарма узяте у лапки, адже хіба ховають люди людей у нужниках, у громадських туалетах?
 

БАТЬКІВЩИНА

 

А ще говорять, що Батьківщина — це не територія, а сума подвигів і звершень. Іван Терещук із села Велика Глуша був настільки цілісною і цільною натурою, що для нього батьківщина, Батьківщина стали і сумою вчинків, і територією. Для Івана Терещука земля, де він народився, була батьківщиною, і після воєнних Європ він усе-таки повернувся до своєї далекої від цивілізацій, захованої між лісів і боліт Великої Глуші.

Повернувся, хоч батько його був у майже міфічній для його односельчан Америці уже досить давно
він залишив свого сина Іванка зовсім малим. А, можливо, саме тому й повернувся Іван до рідного села, щоб не наслідувати свого горе-батька? Хтозна...
 

БАНДИТИ


…Зовсім близько від Великої Глуші є село Погулянка. Із цього невеличкого села був ватажок чи не найбільшої і найкривавішої в окрузі банди на прізвисько Твердий.

Банда діяла настільки зухвало і безкарно, що доцент кафедри загальної та соціальної психології Волинського державного університету імені Лесі Українки, уродженець села Велика Глуша Володимир Хомик припускає (очевидно для цього у нього є підстави): Твердий отримав від емгебе (російською: Министерство государственной безопасности) карт-бланш. Одягайте, мовляв, хлопці, шапки з тризубцями, вбивайте людей, створюйте оунівцям вкрай негативну репутацію.


 

«Була ще банда Романа, яка вбила батька Петра Бущика, багатолітнього директора Любешівської середньої школи. Але боївка Івана Терещука використовувала більше не вогнепальну, а ідеологічну зброю, тож була для радянської влади значно більшим ворогом аніж бандити на зразок Твердого чи Романа», — говорить Володимир Хомик.


Мешканка села Велика Глуша, дружина двоюрідного брата Івана Терещука Мартося говорить: „Яким був Твердий? Він з нас здівався (знущався. — Авт.). Я була дівчиною, і то мене б…дью партизанською обзивав. Твердий цицьки жінкам вирізував, очі виколював, язики відрізував”.

І додає: „А Іван... він же нікому не робив зла!”

Про те, що Твердий мав дозвіл від радянських каральних органів творити криваві безчинства, опосередковано може свідчити ось яка історія. Чи то у страху очі великі (а Твердого у Погулянці, Великій Глуші і навколишніх селах ой як боялися), чи то Твердий справді був таким нелюдом, як йому приписують, але кажуть, що банда з Погулянки убила ледь не сто осіб. Навіть виходячи з того, як великоглушани визначали чисельність банди Твердого («у Погулянці було з п’ять чи з шість, а, може, з десять бандитів»), і навіть допускаючи «похибку» у два рази, у нас є підстави припустити, що бандити з Погулянки відправили на той світ не менше півсотні душ. Вражає? Не те слово.

Але самого Твердого не чіпали ні міліція, ні емгебе. Чому? Володимир Хомик, повторимося, схильний припускати, що саме через той негласний дозвіл від нової влади сіяти смерть, але при цьому обов’язково називаючи себе упівцями, повстанцями, Степановими хлопцями і дискредитуючи саму ідею оунівської боротьби…

...Твердого судили аж у 1967-му, через 17 років після того, як чи то міліцейська, чи то громадська убиральня у Любешеві стала надмогильним склепом для Івана Терещука. Усі ці сімнадцять років колишній бандит, приплентач до УПА, який перекрутив, спотворив її суть і нічого спільного не мав з її ідеєю, спокійно працював у Погулянці в колгоспі.

Його не судили, не вивозили за звірства на Сибір
складалося враження, що радянській владі не було до серійного вбивці ніякого діла. Твердий почувався безпечно (думав: «За мною Москва»?), але, як виявилося, занадто безпечно…

Але яка може бути психіка у серійного вбивці? Звісно ж порушена. У 1967 році, працюючи на причепі трактора, Твердий із якоїсь причини зчепився з бригадиром і став наполягати, що уб’є його, та й по тому. А бригадир був одним з тих, хто пам’ятав: вбити людину для колишнього бандита з Погулянки — як два пальці об фуфайку витерти, тож міліцію викликав без зволікань.

І лише тоді, у шістдесят сьомому, Твердому все згадали. Кажуть, що, коли у Любешеві був показовий суд, жінки (очевидно чиїсь вдови чи матері, у котрих назавжди відібрали дітей) кидали у погулянківського бандита камінням. А якби того скандалу на причепі не було? Якби Твердий опанував свої емоції і не погрожував бригадирові убивством? Серійний бандит з Погулянки і досі міг би топтати поліський ряст… Втім з функцією, яку на нього, можливо, таки поклало Міністерство державної безпеки (дискредитувати, очорнити таких, як Іван Терещук, і посіяти суцільні страх та покору, покору та страх), Твердий впорався.



СТРАХ

«Ми боялися усього: щоб ніхто нічого зайвого не побачив, щоб ніхто нічого зайвого не почув. Всього боялися, бо вночі прийде такий Вуйо, постукає палкою у вікно і закричить: „Вставай! Вставай, поїдеш зараз на Сибір!!!” – ось як описують ті часи односельчани Терещука.

 

Вуйо так по-сільському звали повоєнного голову сільсьої ради Лук’янчука, який був чи не найбіднішим серед великоглушан, але чи не найбіднішим, кажуть, тільки тому, що працювати Вуйо ніколи не мав ані найменшого бажання.

Людина ця була настільки „розумною”, що панський маєто, цю пам’ятку історії та архітектури, за його наказом просто знищили, розібрали по цеглині. Для чого? А щоб не було! — Авт.). А як не Вуйо прийде, то Твердий, і не знаєш, від кого чекати більшої біди… (Останній великоглушанський пан, до речі, звався Зигмунт Лобінський. Дочка його нині мешкає у Кракові.

Зараз далеко не кожен мешканець Великої Глуші скаже вам, де стояв маєток Лобінських. Виявляється, навпроти автобусної зупинки
Ленін з пам’ятника біля зупинки якраз на маєток дивився б. Войовниче безкультур’я з подачі Вуя знищило не тільки саму споруду, але й чудовий сад…)

І про Терещука люди досі бояться говорити.

 

«Двоюрідна сестра Івана Терещука по материній лінії казала: я вас прошу, не втягуйте мене в цю історію, Тінню цих людей став страх», –говорить Володимир Хомик (можливо читач уже здогадався, що саме Володимир Степанович переповів мені про трагічну і виняткову долю Івана Терещука).


Іван Терещук зумів тотальному страху не скоритися. Чи герой він? Однозначно не боягуз. Втім, коли великоглушани говорять про Терещука, мало хто розмірковує над тим, герой він чи не герой. Його оцінюють або як небандита (на фоні бандитів, що присвоїли собі право називатися упівцями, повстанцями, хоч насправді були звичайнісінькими провокаторами і кримінальними злочинцями), або як жертву трагічних обставин.



ІВАН ТЕРЕЩУК


Він пережив себе у кількох різних іпостасях: колишній поліцай став червоноармійцем-орденоносцем, потім простим селянином післявоєнної доби. Повернувшись з фронту, Іван надзвичайно швидко зрозумів, що бути радянським він не хоче...

Був у Івана Терещука дядько Йосип, і були двоюрідні брати
Карпо та Михайло. Михайло через кілька років після війни женився, то казав, що добра душа Іван дав йому свій костюм на вінчання. А дядько Йосип усе пропонував Іванові в міліцію піти. Ще б пак! Колишній фронтовик, а отже досвід поводження зі зброєю є чималий. До того ж місцевий, тож і ліси та болота навколишні знає, зможе, якщо треба, допомогти «стрибкам» («яструбкам» тобто) у пошуках „бандитів”...

У міліціонери Терещук не пішов, а пояснив це так: «Досить, навоювався».

У 1947-му записався в колгосп. У той голодний рік хтось щось із хліва украв. А на кого найпростіше звернути? Звичайно ж на колишнього поліцая (була така сторінка у Івановій біографії, про неї – у наступному номері)! Злодія знайшли, ним, звичайно ж, виявився не Терещук, але особливо ідейні завжди знаходили нагоду і можливість вкотре обізвати Івана «поліцайом».

І коли Іван Терещук побачив, що до нього ставляться з недовірою,  не зміг із цією людською недовірою змиритися і прийняв рішення йти в ліс. У ліси, подалі від людей. У ліси, в Бритове урочище, розташоване під самою Прип’яттю...

І пробув він там із 1947 року до 1950-го... Як Терещук поєднав у собі дві протилежності: вчорашнього червоноармійця і сьогоднішнього упівця? Адже відомо, що солдати Червоної армії і вояки УПА — категорії непоєднувані, і колишній радянський солдат, який давно навчився подавати руку солдатові вермахту, нізащо не простягне правицю своєму ідейному противникові, навіть якщо він є його земляком...



ПОЛІЦАЙ


Ми були б необ’єктивними, якби не згадали того факту, що Іван Терещук за часів німецької окупації працював „поліцайом”. Але ми були б жорстокішими за радянські каральні органи, якби згадували цю сторінку Іванової біографії занадто часто. Тому що навіть судді військового трибуналу в Луцьку у 1946-му постановили, що Іван Терещук її „змив кров’ю”, адже повернувся з фронту із двома орденами Слави і медаллю „За відвагу”.

Але те, що недолугі сільські „прораби” нового життя час від часу таки „поліцаяли” вслід Іванові, і стало однією з причин Іванового рішення піти в ліс і воювати з системою, використовуючи зброю не холодну і не вогнепальну, а ідеологічну.



БОЇВКА


Отже Іван Михайлович Терещук, котрий народився у селі Велика Глуша Любешівського району на Волині у 1920-му і вбитий 22 січня 1950 року, був командиром боївки ОУН – УПА. З ним разом, за образним висловлюванням великоглушанських селян, ховали по корчах свою душу односельчани Улян Васильович Яцик, 1927 року народження, та Адам Іванович Бондар, 1924 року народження.

«Ідеалістичні особистості, представники армії без держави, і я б ще назвав їх бандерівськими легіонерами, — говорить про боївку Терещука доцент кафедри загальної та соціальної психології Волинського державного університету імені Лесі Українки, уродженець села Велика Глуша Володимир ХОМИК. — Вони нападали лише на представництва нової влади, наприклад у селі Ветли — на сільську раду. У будь-якому випадку хоч якимось чином, але намагалися боротися, намагалися, як писав Максим Горький, «не стати механічно громадянином СРСР»…

Здається чи не єдина людина, вбита боївкою Терещука,
оперуповноважений Любешівського районного відділу Міністерства державної безпеки капітан Рябцев. Група любешівських емгебістів напала на боївку Терещука наприкінці 30 листопада 1948-го.

Капітана Рябцева поховали у Любешеві на найпочеснішому місці кладовища, труп Івана Терещука скинули головою вниз у яму любешівського чи то міліцейського, чи то громадського нужника...



ЗА ХЛІБ – СИБІР І ЗНИЩЕНІ ХАТИ


Іван Терещук до того, як сховати свою душу в корчах, жив у престижній частині Великої Глуші, що називалася Кольонія (цей край Великої Глуші був розташований під лісом у напрямку на село Погулянка). У «колонії» жили німці, поляки і відносно заможні українці, котрі повернулися із заробітків з Америки. Туди, на край села, Терещук і його хлопці час від часу приходили за хлібом.

І саме через активну підтримку селянами УПА, за словами Володимира Хомика, власті дали команду знести Кольонію (немалу частину села!) повністю, а також «збіговисько хаток від хащавин, що встали безбережні» (як у 1930 році писав у вірші «Велика Глуша» поет Олекса Стефанович), тобто всі хати, що розташовані близько до лісу вздовж дороги до сусіднього села Невір.

Прості люди зі співчуттям ставилися до Івана Терещука і його хлопців, — продовжує дослідник. — Хто саме? Микола Терещук, дядько Івана Терещука, (його син, Василь Миколайович Терещук, і досі живе у селі Видричі), сестра фронтовика Степана Сергійчука Оля, дівчата, котрих по вуличному називали Волька Смакова та Корчиха, а також Улян Полупенко та чимало інших, хати яких були розташовані ближче до лісу.

Терещук відповідав людям взаємністю — кажуть, що Іван не тільки не грабував нікого (попросить їсти і далі в корчі повернеться), а й навіть (у його-то нелегальному, м’яко кажучи, становищі!)... сіно допомагав на далеких від села місцинах косити — після війни дефіцит чоловічих рук у Великій Глуші, як і в будь-якому іншому українському селі, був величезний.

«А після того, як донесли, що Улян Полупенко на Самариловському броду передав Іванові Терещуку буханець хліба (до речі хліб для іншого, за словами філософа Бердяєва, — це духовний феномен), «бандпособник из села Большая Глуша» Улян, його молода дружина Паша й дочка Зіна майже десять років страждали, міряючи ногами «неісходимую Сибір», при цьому знаючи про свою подальшу цілковиту заборону… ні, не писати і малювати, як у Шевченка, а жити на теренах Волинської України» — продовжує Володимир Хомик.


21 грудня 1948-го року вивезли до Сибіру матір Івана Терещука Тетяну Хомівну (нагадаємо, що батько Терещука подався до Америки і назавжди залишив дружину та тоді ще зовсім маленького Іванка), вивезли й Іванового брата Уляна з дружиною та дітьми. Маму Івана звинуватили у тому, що перетворила свій дім в пункт збору ОУН та постачала сина розвідувальними даними.

Тоді, у грудні 1948-го, Терещук свою матір з рук „емгебістів” не визволив. Не зміг? Можливо. Не захотів? Вірив, що навіть там, у Сибіру, їй буде краще, аніж по великоглушанських корчах вошей годувати, а самій і шматка хліба не мати? Теж цілком імовірно. Як би там не було, Тетяна Хомівна Терещук померла у таборах наприкінці вересня 1950-го, переживши свого сина лише на вісім місяців...

Фактично у повному складі було вивезено до Сибіру як «бандсвязных» родину Яциків. Наприклад Ольга Іванівна Яцик, 1936 року народження, та Микола Іванович Яцик, 1933 року народження, були вивезені до Лозовського району Хабаровського краю, на Сибір поїхали і Яцик Ганна Борисівна, і дружина Адама Бондара...

— Ольга Іванівна чи не єдина із вивезених Яциків, котра й досі жива, — каже Володимир Хомик. — Але їй як заборонили свого часу на Волинь повертатися, так вона за межами рідної області й мешкає.



СМЕРТЬ...


Боївку оточили 22 січня 1950 року. Терещук та його хлопці наразилися на загибель, кажуть, лише по доброті душевній. За однією з версій, узимку на полювання пішов великоглушанський „воєнрук”, Терещук з хлопцями військкерівника оточили, але той пообіцяв, що нікому не скаже, де бачився з хлопцями, і Терещук наказав „воєнрука” відпустити. А той, повернувшись з полювання, із чистою совістю хлопців здав.

За другою версією, їх здав такий собі Гриць Ветлюків (Ветлюків, бо з Ветел), який начебто перетнувся з хлопцями і якого ті не зачепили. Отже Іван залишив людину, котра його потім і здала, щоб загинути фактично від його рук самому?...

За третьою версією, Гриць не бачив повстанців, але зробив висновок, що вони є саме у цій частині лісу, бо Грицева собака гавкала так, наче відчула людину. …Коли Івана знайшли застреленим, зауважили, що був він на одну ногу босий. Дехто схильний вважати, що Терещук заподіяв собі смерть сам
роззувся, впер дуло гвинтівки в себе, а пальцем босої ноги натис на курок.

Дехто каже, що напад на схрон Терещука виявився для Івана настільки несподіваним, що він і взутися як слід не встиг. І це мусить означати, що холодної зими у схроні він був босоніж... Хтозна, може й босоніж, хоч і взимку...

Ну а соратників Терещука взяли живими. У їхньому схроні знайшли… ні, не зброю — антирадянські листівки. …22 жовтня 1950 року справу проти Івана Бондара закрили у зв’язку із смертю засудженого (Бондар захворів на туберкульоз ще у лісах), 2 березня 1951 року під стінами замку Любарта у Луцьку привели у виконання вирок проти Уляна Яцика. Уляна розстріляли... одноногого: під час штурму схрону серйозно поранили Яцикові ногу, яку пізніше ампутували.

Окрему публікацію можна написати про долю Степана Петровича Сергійчука, котрий у 1922 році народився у тій же Великій Глуші. Сергійчука 8 серпня 1948 року було засуджено до 25 років виправно-трудових таборів з подальшим ураженням у правах на 5 років... Степан отримав строк не стільки за пособництво Терещуку, як за «своє». До речі Сергійчук, як і Терещук, повернувся з фронту орденоносцем… і оце наразі усі відомості про нього: Степанова справа хоч зберігається у Луцьку в архіві, але є недоступною. Зазнала лиха і родина…



ТІЛО У ТУАЛЕТі


Пам’ятаєте, з чого ми починали нашу розповідь у минулому номері? Про Івана Терещука. Із твердження стоїків, що нерозумну людину доля по життю волочить. Доля волочила Івана по життю не тільки до смерті, а й після неї — як не його душу, то тіло.

Іванове тіло прив’язали мотузками до воза (дехто каже, що до автівки) і посунули від схрону в урочищі Бритове до Великої Глуші. Поставили мертвого Терещука на кілька днів для огляду біля церкви (дивіться, мовляв, так буде з кожним, хто одважиться скерувати зброю проти державної каральної машини), а далі повезли до Любешева...

У Любешеві тіло Терещука у повен зріст поставили біля високого паркану будинку районної міліції на вулиці Червоноармійській, 5. Оповідають, — каже Володимир Хомик, — що на Іванові був червоний кожух з чорним коміром, його вродливе обличчя було схилене додолу і вітер куйовдив довге волосся…

Навіть учнів зі школи (з тієї, що з меморіальною дошкою Тадеуша Костюшка на стіні) зганяли на мертвого Терещука дивитися, щоб дітлахи виховувалися у такий спосіб, щоб нищився у зародку український дух. Серед цих любешівських дітей були, наприклад, сестри Марія та Ольга Бай...

Коли міліціонери вирішили, що поліщуки вдосталь „налюбувалися” тілом Терещука (і його смерть для них буде доброю наукою), вирішили цього тіла здихатися. Але земля була мерзлою (як-не-як кінець січня), тож тіло просто кинули в нужник. Головою донизу. Іван Терещук залишився у тому туалеті назавжди...

Цей факт підтверджують мешканці Великої Глуші Петро Полупенко, Петреш Зубач, Михайло Болєсько, 92-річна Олександра Лахай, Іванова сестра Параска Ганич, поліщук Трохим Камельчук і Ярина Бондарчук, котра мешкала у Любешеві неподалік тодішньої міліції...

Один із великоглушанських старожилів говорить, що Іванове тіло фактично застрягло в отворі вбиральні: „Голова його була у... самі розумієте в чому, а нога стирчала зверху, на виднооці”.

Страшно навіть подумати, що туалетом користувалися і тоді, коли у отворі вбиральні заходилося тіло Терещука. Жахливо, що він і досі там лежить, що через 57 років уже ніхто до пуття й не покаже того квадратного метра землі, де знаходився міліцейський (за іншою версією — громадський) нужник.



...І СМЕРТЬ ПІСЛЯ СМЕРТІ


Виявляється, на підставі ст. 2, 7 Закону України „Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” Іван Терещук засуджений обгрунтовано і реабілітації не підлягає. Та й нема вже тепер кому тією реабілітацією тішитися: родина Терещука загинула в таборах.

«У більшості випадків люди живуть у багатовимірному моральному просторі, і з позиції багатовимірного морального простору ту чи іншу людину важко назвати чудовиськом. Але ще важче когось назвати чудовиськом, якщо ми здатні бачити у вчинках інших себе», –писав норвезький кримінолог Нільс Крісті.

Для своєї невигаданої України Іван Терещук і досі залишився чудовиськом, кримінальним злочинцем...

...Іван Терещук прийняв смерть 22 січня 1950-го року. 22 січня, святкуючи кожного року день Злуки українських земель, день соборності України, давайте згадаємо про Івана Терещука, який кинувся під колеса терористичної державної машини. Він навіть на могилу собі не навоював, хоч жертвував своїм життям у двох іпостасях: і в лавах Червоної армії, і в боївці УПА.



ПРОЦЕСІЯ УБІЄННИХ

 

Зовсім поруч з ґрунтом, на якому знаходився колишній осередок повоєнної міліції і де, ймовірно, лежать кості українців, котрі щезали безслідно (це місце Володимирові Хомику показувала Христина Пархоменко), нині спорудили в Любешеві нову православну церкву. Неподалік через дорогу містилося гетто євреїв-земляків, де попередньою владою есесівців були знищені сотні мешканців містечка єврейської національності.

Там десь поруч стояв палаючий дім П’ясковських, в якому, за даними історика Петра Бущика, в 1943 році загинуло 186 поляків. І той трикутник ніби став місцем зустрічі несправедливо загиблих: вояків УПА, бійців Радянської армії, численних жертв єврейського холокосту, загиблих поляків, невинно замучених головорізами хуторян, селян, котрі не повернулися з Сибіру до поліської хати, померлих від білокрів’я внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, афганців, які пішли з життя молодими.

Там у процесії ідуть пліч-о-пліч серед загиблих Іван Терещук, Адам Бондар, Улян Яцик, капітан Рябцев, Тетяна Терещук. Їхні внутрішні конфлікти і страждання залишилися нерозв’язаними. Цих конфліктів вже не можна розв’язати. Найшвидше ці конфлікти розв’яжуть нас, живих.


 

Ігор ЧУБ.

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024