В’язні не працювали лише, якщо мороз був за тридцять

Про виправно-трудові табори, запроваджені комуністичною владою в епоху правління Сталіна, теперішнє покоління знає здебільшого з мемуарів колишніх їхніх в’язнів чи з кадрів тогочасної кінохроніки. З настанням горбачовської «перебудови», а згодом і проголошенням незалежності України її громадянам відкривсь і «темний бік Місяця», тобто життя в СРСР за колючим дротом.

За часів розгулу тоталітаризму (30-50-ті роки XX століття) мешканці найбільшої імперії світу – Радянського Союзу – ділилися на дві категорії: ті, що сидять або сиділи,  і тимчасово вільні або колись сядуть. Був ще між ними такий собі «прошарок»: ті, що охороняли засуджених  у несходимих пущах Сибіру та Колими – мільйонна армія так званих «червонопогонників» (підрозділ внутрішніх військ).

Усі три роки (з 1950 до 1953) своєї солдатчини мешканець села Гірки Олексій Кравчук носив на плечах саме ті червоні погони, охороняючи політв’язнів у далеких уральських таборах.

Олексій Кравчук, дев'яності роки минулого століття 

Як же простий напівграмотний хутірський парубок із Любешівщини потрапив в охоронці найнебезпечніших за мірками комуністів-сталінців «ворогів народу»?

На службу його призвали влітку п’ятдесятого. У Луцьку сформували потяг із «телячих» вагонів. Як телят, позаганяли в них і новобранців і повезли. Сім діб вони тряслися в темряві, як у мішку, до Москви, там пересадили в інший товарняк і висадили в Горькому (Нижній Новгород). Напитися води чи сходити в убиральню можна було під час дороги лише на станціях.

У Горькому новобранців переодягнули у форму й доправили в «учебку». Там уже Олексій конкретніше дізнався про майбутню службу.

З ТАБОРІВ УТІКАЛИ ТІЛЬКИ «БЛАТНІ»

Після «учебки» курсантів розформували по таборах, Олексію ж випало зостатись у місцевому, неподалік Горького.

Найперш молодого охоронця вразила табірна огорожа –  висока, із загострених кілків, а зверху ще й колючий дріт натягнуто, по боках – охоронні вежі. Його призначили начальником конвою, але доводилось і на вежі постояти. Головним же завданням охоронця-висотника було стежити, щоб «зек» (ув’язнений – скорочена назва російського слова «заключьонний» – ЗеКа) не підходив до огорожі. А якщо підійде, попередити голосом, якщо ж полізе на огорожу, то стріляти. Узагалі ж, стріляли в ув’язненого, згідно з інструкцією, – лише при спробі нападу на охоронця або при втечі. Втручатися в конфлікти між «зеками», наприклад, у бійку, не рекомендувалось.

«Вороги народу» в одному з пермських таборів

У тому першому таборі, де служив охоронцем любешівчанин, сиділи лише «вороги народу», тобто засуджені за статтею 58 як зрадники батьківщини. Правда, поряд був і табір кримінальників. Але, зізнається Олексій, політичних охороняти було легко: вони дисципліновані й совісні.

Спілкуватися з ув’язненими суворо заборонялось. Але життя є життя, тож інколи охоронці статут порушували: цікаво ж було, адже стільки поміж ними «сиділо» освічених, розумних людей.

В усіх таборах, де служив Кравчук, в’язні працювали на лісоповалі. Щодня кількома конвоями (один конвой – три охоронці та 60 «зеків») їх виводили з табору на лісорозробки, які були неподалік.

Утікати ніхто не намагався, проте якось, коли Кравчук конвоював «своїх» на роботу, позаду пролунали постріли. Потім дізнався, що з іншого конвою втекло кілька  блатних (кримінальних злочинців). По них стріляли, але ні в кого не влучили.

Перед виходом на лісоповал

В’ЯЗНІ НЕ ПРАЦЮВАЛИ ЛИШЕ, ЯКЩО МОРОЗ БУВ ЗА 35 ГРАДУСІВ

З горьковського табору, розташованого, до речі, поблизу станції з досить оригінальною назвою Сухобезводна, Олексія Кравчука незабаром перевели на Північний Урал – у Молотовську область (тепер Пермська). На річці Камі, що текла через дрімучі ліси, беріївське відомство облаштувало цілий ланцюг таборів.

Північний Урал – це неймовірний холод узимку, іноді морози пекли під п’ятдесят градусів. Охоронців теплим одягом забезпечували, та все одно вистояти на такому морозі зміну непросто. А як було в’язням? Правда, їх на роботи не виводили, доки стовпчик термометра не підійматися до мінус 35. Працювали вони хоч і без кожухів, але, на думку Олексія, не мерзли, бо на зиму їм видавали фуфайки, ватні штани, валянки, шапки.

Щодо харчування в’язнів, то щось конкретне охоронець сказати не міг:  їдальня в них була окрема. Проте виснажених чи опухлих від голоду він не бачив.

Крім лісоповалу, працювали й на каменоломнях

КОЛГОСП – ЦЕ ТАКОЖ ТАБІР

Навесні 1953-го, коли спливав термін служби Олексія Кравчука, помер Сталін. Підопічні нашого земляка звістку про смерть тирана зустріли з радістю й передчуттям змін на краще в їхній долі.

Передчуття таки збулись, але не відразу: довгі три роки, а кому й більше, довелося ще різати тайгу, доки несподіваний, а для деяких сталіністів приголомшливий виступ Микити Хрущова на XX з’їзді КПРС про злочини «батька народів», приніс реабілітацію сотням тисяч несправедливо засуджених. На жаль, не всі дочекалися її…

А Олексію Кравчуку пропонували залишитися на понадстрокову: на досвідчених охоронців був дефіцит. Відмовився, бо табірне життя вже добряче надокучило. Потім шкодував, бо виявилося, що колгосп, де звікував згодом, – це майже той самий табір, лише бути в ньому вже довелося по інший бік огорожі.

Микола ШМИГІН

Читайте також: Кривавий світанок на хуторі біля Міжгайців