Рятуючись від голокосту, злиднів і голоду сирота з Києва прибилась у поліське село

Рятуючись од голокосту, злиднів і голоду сирота з Києва прибилась у поліське село

Майже все дитинство та юність мешканки Зарічненщини минуло в жебрах, і нині вона доживає віку на самоті в хатинці край села.

Про вісімдесятивосьмирічну мешканку Морочного Надію Кисляр у селі кажуть, що дивом вижила в Бабиному Яру, коли нацисти 1941 року розстрілювали там київських євреїв, а заодно й українських націоналістів.  Ні, баба Надя тоді була ще надто юною, щоб належати до лав ОУН, отож можливою причиною її перебування серед жертв нацистського масового злочину односельці вважають єврейське походження.

Правда, сама баба Надя про своє походження нічого не знає. Каже, що сирота, не пам’ятає ні батька, ні матері, а до війни мешкала в притулку, чи, як тоді називали в народі, патронаті.  У якому місті був той «патронат» уже й забула. Перед  німецькою  навалою вихованців його намагалися евакуювати на Схід, але вивезти встигли лише малечу, а таких, як вона, дев’ятирічних і старших, розібрали по домівках місцеві люди, проте частину дітей все ж залишили ж напризволяще, і серед них Надю.

Щоб вижити, дівчинка стала жебракувати. Обирала людні місця, в основному вокзали. Зі станції на станцію переїжджала потягом: іноді у вагоні, якщо вдавалося впрохати жалісливу провідницю, а частіше – на даху, разом із десятками таких  само «безбілетників».

Привокзальна територія. Київ, 1941 рік

Так приблукала в Київ. Але за німців у столиці колишньої Радянської України було не солодко, особливо жебракам-безхатькам. Крім голоду-холоду почалися облави. Ховалися від жандармів та поліцаїв, де хто міг. Якось Надя забігла до підвалу, де вже причаїлася група товаришів по біді. Були серед них жінки, старики й діти. Німці  не стали їх звідти виганяти – один узяв та й кинув у підвал… гранату.

Що було далі, подробиць баба Надя не пам’ятає – отямилася надворі, у якомусь під’їзді. Слава Богу, не покаліченою.

Про Бабин Яр, на жаль, старенька, як я не випитував її, нічого не сказала. Чи не хотіла про це згадувати, чи справді забула, бо під час розмови скаржилася, що пам'ять її стала часто підводити.

Уже по війні, підлітком, познайомилася в дорозі з чоловіком і жінкою – подружньою парою нібито. Такі добрі, чуйні до неї були: як то кажуть, нагодували й приголубили. Як до таких не прихилитися? Думала, у самих дітей нема, може, удочерити хочуть. Аж ні, почали казати: що ти ходиш та лише випрошуєш ті копійки – потрібно вкрасти, то завжди будеш і сита, й одягнена, і з грошима, мовляв, ми тебе навчимо.

Як почула це, того ж дня від них і втекла.

Гнана другим голодомором, до якого призвела «мудра» політика КПРС та її вусатого кровожерливого вождя в центральних та східних областях України, дівчина примандрувала на Волинське Полісся. І на лісовому хуторі, неподалік Морочного, яке тоді райцентром було, її прийняла до себе жаліслива сім'я. Але шматок хліба з мискою юшки мусила відробити: порала й пасла худобу, сапала-полола город. А взимку, коли роботи на хуторі для неї не стало, мусила знову ходити на жебри.

Поліський хутір тих років

Як у Морочному створили колгосп, пішла в городню ланку на роботу та так до пенсії там і пропрацювала.

Мешкала по людях, заміж сироту без кола і двора парубки не брали. Тож надумала собі житло сяке-таке побудувати. Виписала в колгоспі деревини, привезла з лісу, на пилорамі порізала. А щоб найняти майстрів, ціле літо корів колгоспних пасла. Заробила сто рублів – за них і звела хатинку, в якій і досі мешкає.

«Робили мені її тоді як-небудь – у стінах, у підлозі щілини, зимою не можу натопити», – скаржиться баба Надя.

Хатинка баби Наді

Та й місце для сирітського помешкання тоді відвели абияке – край села, на самому піску, що і городця поганенького не завести. Так і промучилася нещасна жінка, вважай, усеньке своє життя – сама як билинка в полі. А за що, за які гріхи – знає лише Господь Бог.

Микола ШМИГІН