Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Пенсіонер, який вижив у кривавій бійні, побудував церкву і недільну школу у Любешові

11:48 10.05.2018
696

Миколі Никифоровичу Марчику восени виповниться 86 років. Нині він мешкає в Любешеві, але родом із Лахвичів. Чимало цей чоловік попрацював за свій вік, але найбільше, будучи вже пенсіонером: у рідному селі не тільки вклав свої грошові збереження в православний храм, а й днював і ночував на його будівництві.


Коли ж церква в Лахвичах була побудована, Микола Никифорович про відпочинок і не думав. Якось під час зустрічі його з митрополитом Луцьким і Волинським Михаїлом владика висловив думку, що було б добре, якби на Поліссі з’явилася недільна християнська школа. «Чи не взялися б і за цю Божу справу?» – запитав у Миколи Никифоровича. «Спробую», – відповів лахвицький благодійник. І не просто спробував, а взявся так завзято, що буквально через рік після тієї розмови митрополит Михаїл уже приїхав у Любешів приміщення школи висвячувати.



СКРІЗЬ ЗГАРИЩА, ТРУПИ І КРОВ…

Микола Марчик народився в селянській родині. Підлітком був свідком жахливої трагедії, коли радянські партизани знищили їхнє село.

– Ми прокинулися від криків, пострілів та яскравого світла, що лилося крізь вікна у хату. – згадує він. – Від страху кров захолонула в грудях, а тут ще й гукнув хтось із вулиці, пробігаючи повз наше обійстя: «Втікайте! Бандити палять село, вбивають людей!» Батько, мати, сестри в чому були – кинулися до дверей, а я не можу постолів знайти, бігаю по хаті, зазираю по кутках, а взуванки ніде нема. Батько в хату повернувся, кричить: «Чому не тікаєш?» – «Постолів нема!» – «Біжи так, бо буде смерть!» Я побіг за ним… босий, у самій лише спідній білизні! Втікали до лісу. Було видно як удень – горіли хати. Встиг побачити й бандитів – були в шапках із червоними стрічками. Вони перегукувалися російською мовою, матюкались. Один ішов попереду, стріляв у людей, які вибігали з палаючих осель, із автомата, а другий, трохи відстаючи, добивав поранених із карабіна. Вбивці помітили мене, й автоматник дав чергу вслід. Кулі просвистіли над головою, а з другої черги подзьобали мерзлу землю попереду. Від страху я побіг ще прудкіше й таки дістався рятівного лісу…

Ледве живого, з обмороженими ногами хлопця порятували односельчани, на яких він набрів у хащах, обкутавши хустками та іншими теплими речами, що познімали із себе.

У село вцілілі лахвичани наважилися повернутись аж удень. Зі ста помешкань залишилося не більше тридцяти. На згарищах тліли головешки, по вулицях, на городах і подвір'ях лежали трупи. І кров, кров – скрізь кров! Скільки всього загинуло лахвичан тієї ночі, Михайло не в змозі підрахувати, але вважає, що не менше п'ятдесяти осіб.

– Були такі сім'ї, де всіх забито! Загинули двоє моїх друзів-однолітків, із якими корів пас. Одного з них, Демида, розказували очевидці, поранили. Так бандит добив хлопчика, кинувши ним об землю…

Увесь день лахвичани звозили до вцілілих хат тіла своїх родичів, сусідів, аби похоронити за християнським звичаєм. До возів впрягалися люди, бо всіх коней та іншу худобу червоні бандити забрали...

Згодом, уже дорослим, Микола часто задумувався: чим завинили його односельчани перед радянськими партизанами? Адже це була спланована акція. Може, федорівці порахували Лахвичі осередком націоналістичного руху? Та в селі ж ніякої націоналістичної організації не було.



ВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ ІЗ КАРТЕЛЕМ

Після війни Микола закінчив сім класів школи, а потім – армія. Спочатку відслужив авіаційним механіком на військових аеродромах чотири роки строкової, по тому – майже три десятки літ проносив мундир так званого надстроковика. Де тільки не доводилося йому служити, обслуговуючи легендарні радянські винищувачі МИГи: і в Казахстані, і під Ленінградом, і в Східній Німеччині, і в Польщі, і у Львові. На пенсію ж вийшов наприкінці сімдесятих, служачи на Кавказі, неподалік Тбілісі. У столиці Грузії зостався жити, але в 90-х Кавказ запалав кривавими війнами, тож Микола Никифорович вирішив повернутися в Україну – до Львова, де мешкали його дорослі діти. А згодом, коли сім’ї дітей поповнилися внуками й у помешканні стало тіснувато, згадав про малу батьківщину – невеличке сільце Лахвичі. Відремонтував стару батьківську хату, що стояла пусткою, й перебрався туди.

Не знаю, чи вдалося б Миколі Никифоровичу знайти відповідь на запитання, навіщо партизани напали на Лахвичі,якби не випадкова зустріч. Було то ще за Союзу. Чоловік, із яким він розговорився на вокзалі, дізнавшися, що Микола родом з Любешівського району, радо вигукнув: «О! Та я ж там партизанив!» І став розповідати про свої «подвиги». З кожним його словом серце Миколи Никифоровича стискалося від болю. Проте мусив мовчати. Бо час такий був…

ЧЕРВОНИХ БАНДИТІВ ПОКАРАЛИ НІМЦІ

Партизан той воював у загоні імені Ванди Василевської зі з’єднання О. Федорова, командував ним якийсь Шелест, за прізвищем, очевидно, українець, бо серед бійців, хоча загін і вважався польським, етнічних поляків майже не було. Брали туди людей з польськими прізвищами або таких, хто вмів польською розмовляти. Правда, в загоні спілкувалися, звичайно, була російською.

У грудні 1943-го Федоров, викопуючи директиву Москви, наказав загонові ім. В. Василевської рейдувати на територію Польщі для організації боротьби з польськими націоналістами. Провіант «радянські поляки», зрозуміло, мали добувати по дорозі. Отож, першою їхньою зупинкою став ліс між селами Шлапань і Дольськ. Почали радитися, де ж добути харчів. Підказали двоє місцевих волоцюг, що записалися до загону (епітет зневажливий не мій – саме так характеризували лахвичани тих двох односельців, що подалися партизанити до Федорова):

– Давайте реквізуємо в Лахвичах: село багате, куркульське й бандерівське!

На біду лахвичан, одбулися не худобою та домашнім скарбом, а десятками життів. Ну а «червоні» показали своє справжнє окупантське нутро. Комуністи ж досі годують затурканих поліщуків байками, що двічі герой Федоров прийшов на Волинь боротися з німцями, хоча жодного на Любешівщині його «орли» не вбили, зате українців лише в самих Лахвичах від їхніх куль скільки загинуло!

З награбованим добром загін посунув далі. Незабаром зупинився знову – біля якоїсь машинно-тракторної станції. Роздобули на ній кілька великих бочок, стали різати худобу й варити м'ясо. Наїлися по саму зав'язку, із собою взяли, хто скільки зміг, і пішли далі – до польського кордону. Лісові хащі, болота, бездоріжжя так змучили грабіжників, що мусили викидати із наплічників м'ясо, аби здужати йти. Невдовзі перед ними виникла ще складніша проблема – широчезна й глибока річка Буг. Ніяких плавзасобів загін, звичайно, не мав. Але командири не спасували: наказали розібрати в найближчому селі хліви й зробити з колод моста.

Та не довелося червоним польським партизанам повоювати на польських землях. Не встигли вони й отаборитися на визначеному місці, як однієї ночі німці, що вже давно стежили за рухом загону, оточили табір і, сліплячи потужними прожекторами, влаштували «лахвицьку ніч» у відповідь: уже бандити, напіводягнені, ціпеніючи від жаху, шукали порятунку в ногах, але мало хто зміг вирватися з цього пекла. Тієї ночі чимало лісових бандюг уперше й востаннє побачили «живих» німців.

«ТРАГЕДІЯ ЗРОБИЛА МЕНЕ ПАТРІОТОМ»

– Трагедія Лахвичів, – каже Микола Никифорович, – зробила мене, як і багатьох односельчан, українським патріотом, і таким я зостаюся все своє життя. Були в мене гроші, які ще за радянських часів назбирав і встиг обміняти, як Союз лопнув, на долари. Ото за них і побудував у селі церкву.

– То тих радянських заощаджень вистачило і на недільну школу в Любешеві?

– Якби ж то! Я мавна ринку місце – торгував потрохи, то на зароблені гроші жив, а пенсію, яку складав кілька років, і використав на недільну школу.

– Вас уже можна назвати довгожителем. Що, на вашу думку, потрібно, щоб і наше покоління досягнуло ваших літ?

– Здоровий спосіб життя передусім вести. Я не захоплювався алкоголем, не палив ніколи, не цурався спорту. В сорок років навіть посів був четверте місце в полку з бігу. А головне, добре харчувався замолоду: в армії отримував льотно-технічний пайок, куди входили поживні й корисні для організму продукти.

– Побудували церкву, недільну школу, тепер можна і перепочити…

– Авжеж. Проте владика підкинув нову ідею: український православний монастир на Любешівщині. Самотужки, звичайно, такого будівництва не потягну, та осторонь не стоятиму.

Коментарі

Михайло Іванович.

17:09 10.05.2018

Хто за все це відповість? І коли? Маю на увазі порядки на Любешівщині.

21 серпня
Сьогодні
Вчора
19.08.2018
18.08.2018
17.08.2018
16.08.2018
15.08.2018
14.08.2018
13.08.2018
12.08.2018
11.08.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин