На Іллю Деревок став пеклом

75 років тому радянські  партизани замордували в Деревку майже два десятки мирних жителів.

Про кривавий злочин «народних» месників розповідають очевидці трагедії.

Втікачів наздоганяли кулі 

Очевидно, друге серпня – святковий день (Іллі), карателі для своєї акції обрали не випадково: всі селяни будуть удома, тож ніхто розплати не уникне. Логіка залізна, карательська: якщо не вночі, то на свято – коли люди найменше чекають біди й не здатні до опору.

Карателі вийшли з боку Каменя-Каширського на світанку, як і планувалося, несподівано, тому коли Деревком прокотилася чутка про облаву, утекти від їхніх лабет стало неможливо, бо село вже було оточене. Правда, деякі сміливці, розуміючи, що від червоних партизанів (а що саме їхній загін оточував село, сумнівів не було) пощади не буде, намагались усе ж прорватися до рятівного лісу. Проте мало кому вдалось уникнути кулі при втечі… Саме так загинув знаменитий сільський художник-самоук Андрій Кудлюк. А відомий тим, що його запрошували на реставрацію любешівського костьолу піярів – величної архітектурної пам’ятки XVIII століття, до речі, зруйнованої ненаситними богоборцями-комуністами 1968 року, кілька картин Кудлюка зберігаються й досі в селянських оселях, а одна з них є і в шкільному музеї.

Убитий при втечі був і Йосип Свищ, народний учитель, якого учні не дочекались у Ратнівському районі.

Оточивши село, карателі кинулися по хатах грабувати майно й хапати господарів. Людей, правда, хапали не всіх, а кого підозрювали у зв’язках з бульбашами (місцева назва українських партизанів), проте щодо майна та худоби, то тут не минали жодного подвір’я. Очевидці стверджують, що майже 200 підвід награбованого вивезли тоді в бік розташування Федорівського з’єднання, тобто до села Лобни.

Арештованих зганяли до сільського майдану і тримали на подвір’ї Юхима Мандзика.

Від побаченого зомліла

Степану Юхимовичу Мандзику, сину того самого господаря, на подвір’ї якого тримали арештованих, на ту пору було вже 19 років, і розправа над беззахисними людьми відбувалась у нього на очах.

– Напередодні ми всією сім’єю згрібали сіно біля Прип’яті. Додому повернулися пізно увечері й відразу полягали спати, бо дуже натомилися. Спали в клуні, де зазвичай ночували влітку. Вдосвіта я прокинувся від вибуху чи то бомби, чи то гранати, а потім здійнялася шалена стрілянина. Зрозумівши, що в селі коїться щось недобре, ми покинули клуню й разом із сусідами заховалися в невеличкому схроні, який викопали в нашому садку на випадок подібних небезпек, і сиділи там нишком. А тим часом партизани зганяли до нашого подвір’я людей, де стерегли їх під прицілом автоматників. Один чоловік, якого підвели до двору, кинувся тікати. Якраз через наш садок. Конвоїри – за ним. І треба ж було так статися, що один з них наступив на замаскований лаз і провалився ногою у схрон. «Еге! – гукнув своїм. – Та тут бульбаші заховалися!» «Стріляй їх!» – почулось у відповідь. Але інший, очевидно, старший, стріляти не дозволив: «Нехай вилазять, а там розберемося». Нас (разом із сусідами було там душ вісім) приєднали до гурту на подвір’ї.

Через якийсь час приїхав верхи на коні Силантій Пархомчук. Я його добре знав, бо до війни працювали разом у лісі: він – об’їждчиком, а я – брокерувальником. Крім того, Силантій товаришував з моїм старшим братом і часто бував у нас вдома. «А ви, дядьку Юхиме, чого тут?» – запитав, побачивши серед арештантів мого батька. «Не знаю». «Забирайте всіх своїх і йдіть до хати», – наказав Сила. «А як же…» – батько хитнув у бік автоматників. «Я сказав, ідіть!»

Таким чином, нас відпустили, і за подальшими подіями я спостерігав з вікна хати, яке виходило на плац, так називали тоді майдан. Дивилася зі мною і мати, та коли почалося катування, нещасна зомліла…

З гурту арештованих стали виводити по одному чоловіків на плац, де стояли колом четверо чи п’ятеро катів із кілками в руках.  Жертву штовхали в коло, і кати починали бити її кілками, доки не падала бездиханною. Тоді кидали на тіло солому й підпалювали. І так було з кожним… – згадує він,

– Хто ж загинув тоді? За що?

– Я не чув, чи оголошували карателі якісь вироки, але багатьох загиблих добре знав: сільський староста Улян Любежанін, батько і син Шостаки, Дмитро Климчук, Андрій Герець, Петро Березюк, Павло Кудлюк…

– Кажуть, один із арештантів відкупився чобітьми?

– Було таке. Мина Нечипорик, батько дівчини, до якої женихався Силантій, відчуваючи, що розправи не уникнути, адже, крім дочки, в УПА був ще і його син, став благати про пощаду. «А чи є у вас ще ті чоботи?» (які саме чоботи, не вдалося з’ясувати – авт.) – запитав його Силантій. «Є». – «Ходімо, дасте мені». Узявши викуп, Силантій і справді відпустив шевця.

Степан Мандзик

Покійників везли на цвинтар на 17 підводах

Сім’ї Юхима Мандзика завдяки щасливому збігу обставин вдалось уникнути розправи, не підпалили карателі і їхньої хати, що зробили з іншими оселями, господарів яких підозрювали у зв’язках з бульбашами. Село палало, обоз із награбованим під охороною підручних Силантія Пархомчука рухався в бік Стоходу, на плацу лежали обгорілі трупи майже двох десятків чоловіків, а над двома закатованими тілами – батька й чоловіка, побивалася нещасна Олена Шостачка…

Розповідає  її донька, Ніна Йонівна Андрусик:

– Партизани приїхали до нас удосвіта й почали грабувати. Брали все, що потрапляло під руку: одяг, взуття. Забрали коня, двоє корів і, пообіцявши ще й спалити хату, подалися геть. Ту худобу, що залишилася, батько наказав дідові гнати на Запруди, а сам почав лаштувати сховок, де закопував на зиму картоплю. Заховав там нас, трьох дітей з матір’ю, накривши зверху соломою, та й каже: «Сидіть тихесенько, а я повиношу з хати речі, а як прийдуть, то, може, впрошу не палити». Мати благала: «Йоно, сховайсь і ти!» Але він не послухався. Тим часом діда, котрий гнав корів, за селом перейняв Сила. Наказав своїм помічникам на конях поскакати прямо до нашої хати по батька. Вели його якраз повз нашу схованку, ми все бачили, тож мати потім не раз каялася, чого ми тоді не вилізли з ямки і не стали благати партизанів, щоб відпустили. Може, змилувалися б, а ні, то нехай би всіх нас побили. Батька забили першого. Дід, як побачив мертве тіло сина, то схилився над ним навколішки, й убивця вистрелив йому в скроню. Ми цього не бачили, розповідали люди. Дід упав на сина, так і лежали разом… Палали хати, голосили люди, село перетворилось у пекло…

Коли вщухла стрілянина, ми вилізли зі сховку, але на вулицю боялися виходити. Аж сусідка гукає матір: «Олено! Чого ти вдома сидиш? Там, на пляцу, твій Йона з батьком забиті лежать!»

Везли ми їх до хати, самі запрягшись у віз. Нарядити не мали в що, то люди позносили. Того ж дня і похоронили. Сімнадцять підвід з покійниками розтягнулося довжелезною вервечкою. Перша була вже за церквою, а наших ще тільки-но вивезли з двору. Ледве присипали гроби землею, як хтось пустив чутку, що партизани повертаються. Кинулися з кладовища – до родичів на хутір. Там переночували, а вранці повернулися до могил і впорядкували їх,  як належить.

Ніна Андрусик

– Ніно Йонівно, чому забили Вашого батька й діда? Вони були в бульбашах?

– Мій батько був господарем, любив землю й дуже бідкався, коли забирали коня: «Як же ми будемо без нього робити?!» Бідкався за конем, а не знав, що душу його заберуть… Не був ні в яких він бульбашах – про це всі знали. Не ходив по лісах, не мав зброї, нікого не ображав… Я навіть жодної лайки з його вуст ніколи не чула.

– Як до Вас після цього ставилися в селі?

– Через два роки, не витримавши такого горя, померла мати. Ми зосталися круглими сиротами, не могли самі вижити в той голодний і холодний воєнний час, тож нас розібрали до себе родичі. Я виховувалась у сім’ї дядька, батькового брата, який у той страшний день зумів сховатися від карателів. Не було мені спокою, особливо допікав один активіст, називаючи «бульбаською дочкою», та все кричав при людях, що за мною Сибір плаче…

  Омелян Кононець