Як голова колгоспу з Любешівщини їздив «зеків» просвіщати

А просвітився сам, зустрівшись із відомими дисидентами, яких комуністи гноїли в спецтаборах за Уралом. 

Мешканець Любешева Володимир Трохимук був щирим і відданим комуністом, вступивши до лав КПРС ще моряком строкової служби на Балтійському флоті, керував кількома колгоспами, сліпо вірячи, що ліпшої системи господарювання нема ніде і що Радянський Союз найрозвинутіша, найсправедливіша та найгуманніша держава у світі. Та якось доля закинула цього чоловіка в сибірську тайгу, де «най-справедливіша й найгуманніша» в спецтаборах тримала за колючим дротом своїх громадян, котрі посміли засумніватися в її справедливості та гуманності.

«Це були місця в глибокій глушині, повністю ізольовані від зовнішнього світу», – написав про той край у мемуарах тодішній дисидент і політичний в’язень  Володимир Буковський. 

Нині Володимиру Івановичу вже далеко за сімдесят років. На Любешівщині минуло все його трудове життя, хоча сам родом із села Самари, що в Ратнівському районі. Закінчив зооветеринарний технікум у Рожищі, пізніше – заочну вищу партійну школу.

Навесні 1979 року його викликали в райком: мовляв, ти молодий керівник, один із кращих голів колгоспу в районі, вірний ленінець, одно слово, надійна, перевірена людина, так що є для тебе одне цікаве, проте і відповідальне відрядження – в … тюрму. Від страшного останнього слова Володимир Іванович обімлів. Чому, за що? Та коли дізнався мету поїздки, від серця відлягло: виявляється, формувалася група агітаторів для, так би мовити, перевиховання політичних в’язнів, які відбували свої терміни в Пермській області.

– Тижнів чотири я їздив до Луцька в обласне КДБ на інструктаж. Зі мною до поїздки готувалися ще двоє з області: ректор Луцького педінституту Нестор Бурчак і журналіст газети «Радянська Волинь» Богдан Берекета. Кожен готував лекцію: я, наприклад, мав розповідати зекам про досягнення сільського господарства Волині, Бурчак – у цілому про Україну та СРСР,  Берекета – про реакційну й антинародну роль ОУН-УПА.

Інструктували до дрібниць: що говорити, що відповідати, як себе поводити. А головне, сказали нічого не записувати (заборонили брати з собою ручки-олівці та записники) й нічого не запам’ятовувати з почутого там.

Їхали потягом через Київ, де до нас приєдналися ще троє агітаторів: письменник Гижа, ще якийсь працівник київської прокуратури та робітник із заводу «Серп і молот». І в потязі, і в таборах, і скрізь супроводжував нас із самого Луцька кадебіст, навіть мешкав з нами в одній кімнаті завжди… – розповідає Володимир Іванович.

– Що відчували, йдучи за колючий дріт?

– Була навіть думка, що оце заведуть, а назад уже не випустять. Але потроху став звикати і до трьох, а то і п’яти смуг колючого дроту, протягнутого по периметру табору, між якими по дощаному настилу бігали вівчарки, до веж із автоматниками, до охоронців-кадебістів, котрі невідступно слідували за нами скрізь, до брязкання ключів біля кожних дверей…

–  А в’язні який мали вигляд? Як ви їх сприймали?

– Хоча, звичайно, то був не курорт, але були вони майже як звичайні люди: в акуратному одязі, здавалося, навіть ситі. Мали доступ до газет, журналів, книжок, отже, багато читали, засмагали на сонці у вільний від роботи час. У перші дні зустрічей ставився до них з осторогою, адже ж вороги-злочинці, та з часом таке ставлення почало змінюватися. Що цікаво, у таборі  майже не було простих робітників, селян, рядових інженерів або вчителів, здебільшого науковці, керівники, інтелектуали. Самі розумієте, як мені було з ними дискутувати.

– Лекції Ваші слухали?

– Дуже уважно й чомусь саме мені задавали після лекції найбільше запитань: і по темі, і провокаційних. Очевидно, не вірили, що я справжній голова колгоспу. Один в’язень так прямо і запитав: «А ви часом не агент КДБ?» А коли я запевнив, що ні, то він сказав: «От як радянська дійсність спотворила серце цього юнака! Мені вас шкода: такий молодий, а вже зіпсований!» Ці його слова і досі звучать у моїй пам’яті.

– Крім лекцій, були й інші методи «перевиховання»?

– Індивідуальні бесіди. До мене в окрему кімнату приводили в’язня, за твердженням табірного начальства, із «запеклих антирадянщиків, котрі не вилазили  з карцерів», якого мусив у присутності двох кадебістів переконувати. Дехто вступав до діалогу, дехто відмовлявся говорити зовсім, інші замовкали, тільки-но до розмови долучався кадебіст зі своїми поправками чи зауваженнями.

– Що найбільше запам’яталося з тих бесід?

– Упевненість земляків-українців у тому, що Україна буде незалежною. Як у воду дивились! А також вразило, що в таких умовах дисиденти сформували свій опозиційний уряд і створили конституцію.

– Кого з відомих осіб там бачили?

– Під час співбесід в’язням було заборонено називати свої імена. В одному з таборів Нестор Бурчак шепнув мені: «Тут сидить Орлов!»

Про засновника московської гельсінської спілки фізика Юрія Орлова я чував не раз, але в обличчя  його не знав. Так що, можливо, приводили і його на співбесіду.

– Задоволені були цим незвичайним відрядженням»?

– Їхав туди з одним настроєм і поглядами, а повернувся з іншими. А тут ще і неприємність у колгоспі: доки я був у таборах (більше місяця!), мій заступник не виконав плану – не досадив якихось 30 соток кормового буряка. Відповідати ж довелося мені. В райкомі мене налаяли та ще й оштрафували потім. Так що сумнівів щодо радянської системи додалося.

Омелян Кононець