Як жителька Бірок народила десятьох дітей і стала матірю-героїнею

Мати-героїня з села Бірки Любешівського району отримала чимало нагород, а свою «Золоту зірку» на штори проміняла.

Свого часу в Бірках (наприкінці 80-х минулого століття) мешкало сорок матерів-героїнь. Про феномен поліського села з гордістю писали газети й навіть Центральне телебачення СРСР показало сюжет про життя багатодітних колгоспниць із української глибинки. І якби не «залізна завіса», Бірки занесли б до Книги рекордів Гіннесса. Але потрапило село лише до книжки «Рекорди Волині», яку видав любешівський краєзнавець Петро Кравчук.

Найважчі пологи

Катерина Марківна Сергійчук – з тієї славнозвісної когорти матерів-героїнь. Вона корінна бірчанка: народилася 1943 року, зростала без батька (загинув на війні), тож іще підлітком пішла на роботу в колгосп. Заміж вийшла у вісімнадцять – за такого ж самого напівсироту Йвана, що пас колгоспних корів. Через рік після весілля народила Катерина першу дитинку, а тоді ще десять разів з інтервалом у два роки – шість хлопчиків і три дівчинки. Щоправда, один хлопчик помер немовлям, але інші виросли, тепер уже дорослі.

Народжувала всіх легко, без проблем (у Бірках тоді навіть пологове відділення було), а от з десятими пологами довелося помучитись і страху набратися.

Як то буває в селі, за роботою та іншими клопотами доходилася Катерина вагітною до критичної межі: почалися перейми. Доки привезли у відділення, доки чекали лікаря з Любешева, відійшли води, а плід не йде. Коли ж нарешті спільними зусиллями дитина з’явилася на світ, радіти було зарано: немовля не дихало. До честі лікарки, яка не була акушером (просто була в лікарні тієї ночі), вона не розгубилась і стала робити дитині штучне дихання. Сорок хвилин!!! Простояла навколішки над крихітним посинілим тільцем, дихаючи «рот у рот» – і таки вдихнула йому життя. Над змученими напругою обличчями пролунав довгожданий плач немовляти, а втомлена рятівниця звелася на ноги й запитала:

«Як назвете хлопчика?»

«Не знаємо ще», – відповіла породілля.

«Назвіть Валерієм, син у мене є – Валерій».

Так і назвали...

Премія – півень

Нелегко тоді жилося в селі багатодітним матерям.

«Ще темно, а я вже біжу на ферму: не тільки тра встигнути 15-16 корів видоїти вручну, а ще й кормів їм вкрасти, доки завфермою «розчухається» ...»

А одного разу прибігла Катерина на ферму, а сторож питає:

«У тебе, Катю, що, часів нема?»

«Та ж нема».

«Ну, то вертайся додому й поспи ще трохи, бо ще-но друга година ночі!»

Відтак, завфермою піджартовував, дізнавшись про цей випадок: мовляв, треба нашу Катерину преміювати півнем, щоб вчасно на роботу будив. 

Зірку за штори 

Аби якось заохочувати своїх громадян до праці, бо матеріально-грошової винагороди в СРСР усім ніколи не вистачало, вдалися до винагород моральних, заснувавши медально-орденську систему. Всілякі нагрудні знаки були передбачені, практично, на всі випадки соціалістичного життя: від значка ГПО до Золотої Зірки Героя. Не обділили партійні ідеологи в цьому і багатодітних матерів.

Нагороджувальна ієрархія будувалася так: від ордена «Материнської слави» III ступеня до найпочеснішого – «Мати-героїня».

Катерина Сергійчик має весь комплект материнських нагород, але свій найвищий орден (його ще називають «Золотою зіркою»), на жаль, втратила.

«Давно це було, ще за СРСР. Я до Великодня готувалася, хату прибирала й бідкалася, що на вікно в кухні нема чого пристойного повісити. І тут якраз у хату спекулянти заходять і, як на те, штори пропонують. А грошей нема. Вони й кажуть: «Може, ви мати-героїня? То за «Зірку» вашу віддамо».  Я і погодилася...

Вона і не золота, та «Зірка» була, то тільки так говорилося, та все одно мулько на серці. Я й нікому не говорила про це. Проте в селі не втаїш. Зрештою, не одну мене тоді ошукали, бо якось нас збирало начальство й наказали взяти «Зірки», то  чимало прийшло без них».

Орден «Мати-героїня»

 А Кучма... не привітав

Але є в Катерини Сергійчук і приємний спогад.

Міркуючи, чим відзначитися на звітному концерті, присвяченому десятій річниці незалежності України, районна влада раптом згадала про бірківських  героїнь. «А що, як створити з них хор і повезти до Києва?» – запропонував хтось. Ідею підхопили й швиденько втілили в життя, позаяк бірківські жінки вміли не тільки дітей народжувати, льон брати чи корів доїти, мали вони ще й голоси чудові і пісень знали багацько.

І справді, номер удався: дюжина героїнь на сцені палацу «Україна» – це вам не щось! Публіка була у захваті.

«А ми чекали, що нас вийде привітати Кучма, приготували для нього навіть рушники домоткані – подарувати. Він сидів у шостому ряду разом із Путіним і Лукашенком, поплескав у долоні, але не вийшов... Однак поїздкою все одно лишилися дуже задоволені. Я ж уперше побувала в Києві!» – згадує Катерина Сергійчук.

.