Люб'язь палили і німці, і радянські партизани

Про вчинення страшного масового злочину над мирним населенням у  роки Другої світової війни відрапортували самі виконавці

Із-поміж 72 населених пунктів, спалених на Волині в роки Другої світової війни, було і велике старовинне село Люб'язь на Любешівщині. Пам'ятаю, радянська пропаганда постійно мусолила міф, що це зробили фашисти. Казочкам вірило молоде покоління, а свідки страшної трагедії, щоб не потрапити у сталінські катівні, мусили мовчати. Насправді беззахисне село остаточно спалили радянські партизани Пінського партизанського з’єднання. Про це свідчать не лише свідки тих подій, але й архівні документи, доступ до яких в Україні і Республіці Білорусь було відкрито після розпаду Радянського Союзу.

Спершу бомбили німці

Восени 1943 року одна з вулиць села згоріла під час німецького бомбардування. Цей факт зафіксовано в документі військової округи «Заграва» (Рівненська область, північ та центр) Української повстанської армії. У «Хроніці про діяльність оунівських боївок на Столінщині», датованій груднем 1943-го, під № 23 є такий запис:

3-14 і 15.Х.43 р. німці бомбардували с. Люб'язь, де був один із осідків червоних. Спалено 60 господарств. Червоні втікли за Прип'ять».

Мешканці Люб’язя Любові Приймак ішов тоді двадцять перший рік.

«Було це перед Покровом, Ми якраз копали за селом картоплю. Аж чуємо – низько над землею літаки летять... Та й почали скидати бомби на село. Справжнє пекло там творилося: вибухи, вогонь, хати палають… А в мене ж удома дитинка маленька зі свекрухою зосталася… Важко передати, що творилося на душі, доки бомбардувальники не полетіли далі. Ми прибігли додому, а хати нема. На щастя, свекруха з дитиною врятувалися, заховавшись од вогню біля річки. Все інше пішло з димом: і майно, яке було в хаті, і домашня живність. Вся наша вулиця згоріла…»– згадувала згодом жінка.

Німці тоді бомбардували Люб’язь (і сусідні села Хоцунь та Бучин), щоб покарати селян за підтримку партизанів, вояків УПА, а заодно – позбавити «лісовиків» джерел постачання продовольства.   

Та ще більшими ворогами, ніж німецькі загарбники, для жителів цього поліського села були… радянські партизани. Адже саме вони через місяць повністю спалили Люб'язь.

І цьому є документальні підтвердження. Так, у Києві в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГОУ) зберігається шифровка про обставини спалення села Люб'язь, яку 11 лютого 1944 року направили в Український штаб партизанського руху товаришам Хрущову і Строкачу командир Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання Федоров і комісар з'єднання  Дружинін. І хоча на шифровці за вхідним № 1946 стоїть суворий гриф таємності «Снятие копий воспрещаетя СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО», зміст її став відомим. Адже, як сказано в Біблії: «Немає нічого таємного, що не стало б явним, ні таємного, що не стало б відомим і не виявилося б». Зміст шифровки мовою оригіналу, зі збереженням орфографії та стилю, такий:

«21 ноября 1943 г. партизаны польского отряда КОСТЮШКО, входящего в бригаду ШУБИТИДЗЕ Пинского соединения, сожгли партизанское село ЛЮБЯЗЬ Любашевского района, Волынской области, в количестве 250 хозяйств. Обстоятельства следующие:
В ноябре 4 разведчика в пьяном виде двигались на разведку в с. ЛЮБЯЗЬ. По дороге их крестьяне предупредили, что в село прибыли националисты. Они, не обращая внимания, двинулись в село, в результате были убиты националистами. Командование в отместку решило уничтожить все село, что и сделали.     Считаем, что это провокация, направленная на разжигание национальной розни между нами и поляками.     Командование бригады и Пинского соединения никаких выводов не сделало, провокаторы не наказаны.     Этот отряд создан в августе 1943 г. из активных немецких служак.

            ФЕДОРОВ, ДРУЖИНИН. 11.2.44 г.     В 2160 »           

Все таємне стає явним: та сама «абсолютно секретна» шифровка, з якої заборонялося робити копії.

«№ 44. Дня 19.ХІ.43 р. поляки із с. Шлапаня (застава червоних) вирізала в с. Люб'язь дві родини українців. В цьому селі поляки граблять кожного дня.

№ 69. 24.X1.43 р. Наші стрілки, що були в с. Люб'язь, вбили трьох ляхів, а [не] вбитого взяли живим. Дня 25.X1 прийшли ляхи. Забрали свої трупи та спалили ціле сіло. Лишилась лише одна хата. А дня 2.ХІІ схопили одного чоловіка, якого зв'язали і повезли в с. Шлапань».

(Джерело: ЦДАГО, ф. 57, оп. 4, спр. 361. Оригінал. Рукопис. Синій хімічний олівець.)

Дуже важливо було встановити, хто ж віддав (чи – віддавали) наказ спалити величезне село. Спочатку у своїх дослідженнях я припустився помилки, гадаючи, що партизанським загоном імені Костюшка, який,  згідно з донесенням  Олексія Федорова, спалив Люб'язь, командував польський єврей Роберт Сатановський. Та, виявляється, що було два польські загони імені Костюшка. Про це повідомляється в багатотомному виданні «Русский архив: Великая Отечественная война»:

«…в першій половині 1943 року було створено перші польські за складом партизанські загони. На Україні це був партизанський загін імені Костюшко під командуванням Р. Сатановського в партизанському з’єднанні О. М. Сабурова, а в Білорусії в складі Пінської партизанської бригади, якою командував І. Г. Шубітідзе, – загін імені Костюшко під керівництвом Ч. Вархоцького». [Джерело: Русский архив: Великая Отечественная. Том 14 (3-1). СССР и Польша. С. 105.]

А у «Виписці з історії Пінської партизанської бригади під командуванням І. Г. Шубітідзе з даними про польські партизанські загони у її складі» від 10 липня 1944 року знаходимо детальнішу інформацію про час створення цього загону та місце його дислокації:

«В июле 1943 г. под руководством Шубитидзе был создан первый польский партизанский отряд им. Костюшко, вошедший в состав Пинской партизанской бригады. Первоначально было 40 партизан. Первоначальное местоположение отряда было в дер. Невир Любешовского района Волынской области». [Джерело: Партійний архів Інституту історії партії (ПА ІІП) при ЦК КП Білорусі. Ф. 3500. Оп. 4. Д. 284. А. 43–89.]

 

І так – крок за кроком, буквально по крупинках, роками розмотувався задокументований клубочок страшного злочину. Однак довго не вдавалося знайти документів, які б засвідчували імена безпосередніх виконавців злочину. На щастя, документи, як і рукописи, не завжди горять! Тому в них знайдено й імена злочинців. Так, у Національному архіві Республіки Білорусь (НАРБ) збереглися оригінали двох надзвичайно важливих документів, у яких уже самі виконавці (командири партизанських загонів) рапортують про вчинення цього страшного масового злочину над мирним населенням села Люб’язь. Щоб не допустити якихось перекручень, подаю їх у хронологічному порядку мовою оригіналу, з дотриманням стилю документів:

«Документ перший: Рапорт командования партизанского отряда имени И.В. Сталина Пин­ской бригады о разгроме украинских националистов в селе Любязь

26 ноября 1943 г.

Доношу, что в ночь с 25 на 26 ноября с.г. вверенным мне отрядом с участием группы бойцов – от отряда им. Чапаева 15 чел. и от отряда им. Костюшко 35 человек – ликвидирова­но место скопления националистов деревня и маенток Лю­бязь, служившие им плацдармом при нападениях на парти­занскую зону.

В маентке и в деревне сожжены все жилые и холостые по­стройки, из которых предварительно местным населением с помощью бойцов было удалено все имущество и скот.

Командир отряда им. Сталина   Конотопов

Комиссар                     Стрижко

Начальник штаба     Соловьев»

(Джерело: НАРБ. Ф. 1407. Оп. 1. Д. 176. А. 54. Оригінал. Рукопис.)

 

Документ другий: Из отчета партизанского отряда имени Т. Костюшко Пинской бригады о боях с украинскими националистами

1 декабря 1943 г.

[...] 24.ХІ. При ведении разведки в с. Любязь напоролись на засаду националистов разведчики и бойцы нашей заставы, в ре­зультате чего погибли Беньковский Казимир, Невинский Кази­мир, Гандер Мячеслав и Дубенецкий Андрей. Потеряли 3 ло­шади.

26.ХІ. Участие отряда в ликвидации плацдарма украинских националистов в с. Любязь |...]

К[оманди]р отряда Вархоцкий

Нач. штаба             Караваев»

(Джерело: НАРБ. Ф. 1407. Оп. 1. Д. 176. Л. 63. Оригінал. Рукопись.)

Розповіді очевидців

Факт жорстокої розправи підтвердила і очевидець трагедії, на той час п’ятнадцятилітня жителька села Люб'язь Віра Кушнерик. Уже після здобуття Україною незалежності вона розповідала журналісту Миколі Шмигіну: 

«Одного разу, десь наприкінці листопада, загриміли в селі постріли. Люди розбіглися хто куди. Я побігла за річку й заховалася в болоті. Коли бігла болотом, то наштовхнулася на мертвого червоного партизана – ледве серце не вискочило з грудей… Партизани прийшли другого дня, надвечір, і почали палити село. Ходили з палаючими квачами від хати до хати, жодної не минали… «Це вам за те, що бульбівців приймаєте!» – казали, підпалюючи».

Уродженець Люб’язя (4 грудня 1925 р. н.), член УПА, а згодом – діяч української діаспори в США, член уряду Української Народної Республіки в екзилі (вигнанні),. Дев’яностодворічний Михайло Герець про ту страшну трагедію написав мені зі США на початку 2018 року таке:

«Наше подвір'я було в центрі села поруч із садибою священика. З приходом німців батько рішив перенести хату і господарські будівлі на хутір в урочище Дубища. 4 км від села. Не встигли перенести лише клуню (стодолу) заки начались німецькі налети на село, а опісля спалення цілого села совєцькою партизанкою. Не спалили вони лише одну хату, яка належала місцевому совєцькому активістові…»

 

А любешівському краєзнавцю Валентину Поліщуку один зі старожилів Люб’язя розповідав, що тоді вціліли лише дві хати: Боричевського Петра й одного партизана, імені якого він уже не пам’ятає.

Отож, факт спалення села Люб'язь підтверджують не лише очевидці тих подій, але й оригінали документів, які тепер зберігаються в державних архівах України та Білорусі. Ці документи належать двом ворогуючим сторонам: радянським партизанам та воякам Української повстанської армії. Тому їм варто довіряти.

Поляки з польського загону імені Костюшко, які перебували в сусідньому селі Шлапань, постійно грабують жителів Люб’язя. А 19 листопада 1943 року поляки вирізали в Люб'язі дві родини українців.

24 листопада 1943 року чотири п’яні радянські партизани польської національності під керівництвом Петрушина на конях направилися на розвідку в Люб'язь. По дорозі їх попередили селяни, що в село прибули націоналісти. [То були вояки військової округи «Заграва» (Рівненська область, північ та центр) Української повстанської армії.] Та п’яним, як то кажуть, море по коліна – вони все одно поїхали в село. Вояки УПА знали про постійні грабежі поляків та про смерть українських родин, тому вбили трьох розвідників, а четвертого взяли в полон; і – необачно покинули село.

За смерть чотирьох своїх п'яних розвідників радянські партизани (в основному польської національності) помстилися спаленням великого села. Вони прийшли другого дня надвечір, тобто у четвер 25 листопада 1943 року, забрали трупи розвідників і почали палити Люб’язь.

Керував операцією по спаленню беззахисного села командир загону імені Сталіна Пінської партизанської бригади Конотопов Іван Григорович. Наступного дня він рапортував керівництву, що в ніч з 25 на 26 листопада із своїм загоном та з участю 15 бійців із загону імені Чапаєва (командир Любієв Степан Анастасійович) та 35 від загону імені Костюшко (командир – хорунжий польської армії Вархоцький Чеслав Северинович) у селі були спалені усі будинки та господарські будівлі. Ці варвари ходили з палаючими квачами від хати до хати, жодної не минали… «Це вам за те, що бульбівців приймаєте!» – казали, підпалюючи.

Ванька-моряк воював «дерзко и розмашисто»

Мимоволі задаєшся запитаннями: «А хто ж були ці нелюди, які палили беззахисне село, у житті? Чи задумувалися вони хоча б над тим, де після цього зимуватимуть старики та діти?  Хто виховував цих катів: батько і мати, чи вони зростали в стаді диких звірів? Щоб дати відповіді на ці непрості запитання, розшукував розповіді про командирів, які безпосередньо були причетні до злочину. І виявилося, що це були офіцери та бійці Червоної армії, які були важко поранені в бою, контужені, полонені…

Так, Едуард Нордман у своїй книзі спогадів «Не стреляйте в партизан…» (Мінськ, 2007) так описує свого побратима (подаю мовою оригіналу):

«Ванькой-моряком» называли местные жители командира отряда имени Сталина Ивана Григорьевича Конотопова. Он родился на Ставрополье. Служил в составе Каспийской военной флотилии, потом Черноморского флота.

Во время обороны Крыма в бою под Балаклавой был серьезно ранен и попал в плен. Бежать вместе с группой единомышленников удалось уже в Польше, откуда пришли в Западную Белоруссию. В Ивановском районе разгромили несколько полицейских участков.

Группа пополнилась за счет местных жителей, затем влилась в отряд имени Лазо, в котором Конотопов стал заместителем командира. Потом он возглавил отряд имени Сталина. Воевал как-то по-особому дерзко и размашисто. «Моряк везде моряк, хоть на море, хоть в партизанах», – говорили о нем.

Отже, особисто керував операцією по спаленню Люб’язя радянський моряк (після тяжкого поранення і німецького полону) Іван Конотопов із глумливим прізвиськом «Ванька-моряк»…

Керував операцією зі спалення Люб’язя командир партизанського загону ім. Сталіна Конотопов Іван Григорович із глумливим прізвиськом «Ванька-моряк»

Відомості про цього командира знаходимо у матеріалах краєзнавців Пінщини та з його книги «Полесские были» (Мінськ, 1974). Народився І. Г. Шубітідзе  в селі Келеці Хашурського району Грузії 23 листопада 1906 року. Тут отримав початкову освіту. Вступив у комсомол. З дитинства мріяв стати військовим. І в 1928 році мрія здійснилася – він закінчив початкову військову школу. Після цього червоноармієць І. Шубітідзе направляється для проходження служби в стрілецький полк Першої грузинської дивізії на посаду заступника командира взводу. Тут його приймають у партію.

У 1931 році вступає в Тбіліське військове училище на артилерійське відділення, яке закінчив у 1934 році. Декілька років був командиром взводу в Першому грузинському артилерійському полку. Потім, у зв'язку з ліквідацією національних формувань, переведений у Північнокавказький військовий округ на посаду командира батареї, пізніше – начальником артилерії 457 стрілецького полку 127 дивізії.

Війна застала його під Смоленськом. 8 серпня 1941 року був поранений, контужений і попав у полон. По дорозі в Німеччину вдалося на ходу вискочити з вагона і з допомогою поляків переправитися через Буг на територію Білорусії. На початку 1942 року сформував і очолив партизанський загін імені Орджонікідзе. З організацією Пінської партизанської бригади був призначений її командиром. Бригада складалася із семи загонів. У двох із них були лише поляки. Усього під його керівництвом було понад п'ять тисяч партизанів. За мужність і героїзм був нагороджений орденом Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки та медалями. У 1974 році за організацію масового партизанського руху на території Пінської області в роки Великої вітчизняної війни і за великий вклад у відбудову зруйнованого німецько-фашистськими загарбниками народного господарства міста було присвоєно звання «Почесний громадянином міста Пінська». У цьому білоруському місті його іменем названа й одна з вулиць.

Від діяльності радянських партизанів аж надто потерпали мирні жителі нашого краю.

Партизани постійно грабували населення. У цьому їм активно допомагали поляки. Про це також красномовно свідчать документи. В уже згадуваній «Хроніці ВО «Заграва» читаємо (подаю з дотриманням стилю документа):

«№ 21. 8.ХІ.43 р. При[й]шли в с. Деревок 50 червоних. Пограбили село й повтікали.

№ 24. 29.Х. 43 р. в с. Лохвичі [Лахвичі] приїхав відділ червоних і ограбив населення. Червоні, замівши в селі 80 центнерів зерна і 50 штук рогатої худобт, в тому числі 20 корів, дійшли.

№ 39. Дня 20.Х1.43 р. приїхали в с. Бухів [Бихів] 15 червоних – поляки, східняки і місцеві. Озброєння: 5 крісів, одна фінка, трьох з штиками, решта без зброї. Забрали: 6 коней, 3 кожухи, одного кабана. Поїхали в напрямку с. Ветли, де стоїть їх застава.

№ 41. Дня 15.ХІ.43 р. вночі в с. Лохвичі [Лахвичі] вскочило 4-ох ляхів і забрали селянина Хвесика Григорія і відвезли в сторону с. Горок[i], де його замучили. Дня 18.Х1.43 р. вскочили червоні в село від сторони Шлапаня і ограбили селян. Забрали два кожухи та велику кількість сукна і полотна. Було 5 поляків.

№ 42. Дня 16.ХІ.43 р. в с. Цир прийшло 18 червоних (більшість поляків, місцеві, східняки). Озброєні: 2 фінки, 10 крісів, решта без зброї. Забрали 75 штук скотини, 120 овечок, 9 волів [...]. Крім того, забрали в людей кожухи та всяку домашні речі. На др[у]гий день селяни пішли в с. Горки просити поляків, щоб ті віддали награбовані ними речі. Річей поляки не віддали, а до того побили селян.

№ 43. Дня 22.ХІ.43 р. прийшла в с. Цир група червоних, коло 30 осіб з с. Люб'язь, озброєні в кулемет «Діхтярова», 2 фінки, 15 крісів, решта без зброї. Награбили від людей 20 кожухів, 5 корів, 3 кабани, 10 возів з кіньми і відійшли назад в сторону с. Борок.

№ 45. В с. Шлапань в школі находиться коло 20 озброєних поляків. По хуторах села Шлапані живе коло 50 польських родин-утікачів.

№ 46. В с. Горки приїзджають червоні з с. Ветли й збирають з людей різного роду поставку. Вже вивезли з села коло 300 м. збіжжя в ліс біля Білого озера. Останньо сюди часто навідується місцева боївка.

№ 48. В с. Дольск є багато поляків. Скільки, точно  не відомо.

№ 67. Любашів [Любешів]. 5.ХІІ.43 р. в с. Бихів приїхали червоні, около 50 осіб. Озброєні: 1 кул., 3 фін., і кріс. Частина була без зброї. Більша частина ляхи. Сильно пограбували селян, забрали 40 коней і багато одягу. Забили одного селянина та від’їхали в с. Борки [Бірки].

№ 71. В с. Горках червоні мають свій постерунок, з якого роблять випади на південь. Часто це село [б]омблять німецькі літаки. У Шлапанях стоїть польський відділ ім. Костюшки.

№ 72. Дня 6.X11.43 р. в с. Угриничі прибули червоні, коло 70 люда. Говорять людям, що приїхали на земівлю, розпитують, де стоять націоналісти і яка їх сила. З настрою видно, що бояться наших. Людям говорять, що їм прийшов наказ з «бульбовцями» не битись. Щоденно сильно грабують селян. Люди їх бояться і не люблять, чекають на наші відділи з нетерплячкою. 9.X11 прибуло ще 140. Ходять слухи, що червоні думають перебратись на лівий бік Стоходу.

№ 85. 10.ХІІ.43 р. червоні напали на село Цир, ограбили селян і церкву. Коли верталися, на них зробив засідку наш відділ УПА. Убито 7 червоних і забрано 25 фір награбованого майна, отре віддали людям, з чого люде були дуже вдоволені».

Читаєш – і волосся стає дибки! Розум не хоче вірити, що такі злочини над мирним населенням могли повсякденно творити радянські партизани, наші «московські визволителі», оспівані героями брехливою комуністичною пропагандою. Та все це, на жаль, було! Тому ми, українці, про них повинні знати з першоджерел: особливо в непростий час, коли на Сході вирує кровопролитна війна з нащадками радянських партизанів, а на Заході – марширують десятки тисяч нащадків колишніх польських загарбників, пред'являючи претензії на наші землі. Тож мусимо протистояти одвічним ворогам, щоб уберегти нашу омріяну віками Незалежність, Державу і Волю!

* * *

Закінчилася кровопролитна війна. Повернулися до спаленого Люб’язя його мешканці і на попелищі відродили своє поселення. Життя продовжується. Позаминулого [2016] року поліському селу виповнилося 640 літ від дати першої писемної згадки. Про ту страшну трагедію в селі, на жаль, тепер ніщо й не нагадує! Як не дивно, але немає не те що меморіалу, а й навіть меморіальної дошки, яка б не давала забувати про страшну трагедію села. Народна ж мудрість учить: «Хто минуле забуває, той майбутнього не має»…

Петро КРАВЧУК, почесний громадянин Любешева.