Розвиток художнього слова на Любешівщині в контексті історичних подій шістдесятих років минулого століття

Про що і як писали на шпальтах районної преси літератори колишнього Любешівського району в 60-тих роках ХХ століття.

РОКИ ШІСТДЕСЯТІ: ПОВЕРНЕННЯ СТАТУС-КВО або ТЕПЛОВІЙ, ЩО НАКЛИКАВ МОРОЗИ

Цю тему підказала мені підшивка районної газети «Нове життя». Гортав пожовтілі аркуші, що ввібрали в себе запахи десятиліть, і наче сам поплив тихою річкою часу в далечінь минулого. Переді мною, ніби виринаючи з небуття, вигулькували потьмянілі обличчя, імена, події й знову зникали в прибережній імлі. Недарма ж періодику називають ще часописами – своєрідними нащадками колишніх літописів. Час і справді там немов записаний на магнітну стрічку, і ти прокручуєш його в будь-якому порядку.

А ще газета, й у першу чергу районна, була і залишається своєрідним джерельцем, звідки витікають у світ літературні таланти. І якщо зауважать, що Любешівщина на літературній мапі навіть Волині займає менш ніж скромне місце, то це не значить, що в нас не було і нема літераторів.

Хто з нас у юності не писав віршів? Інша річ, які вони. Чим боліли душі сільських трубадурів, куди заносив їх нашвидкуруч загнузданий Пегас? Зазирнемо крізь призму часу й закрутимо колесо історії назад.

І ще зауважу, що гортав я сторінки, крутячи те колесо історії, не тільки як літературний критик, а як і дослідник-археолог глибин людської душі, тогочасних морально-етичних устроїв та життєвих позицій. Тож нотатки ці можна вважати публіцистичним есеєм або монологом сучасника на тлі історичних реалій.

Шістдесяті роки, як і кожне десятиріччя, залишили в історії України свій слід. Найперше, так званою «відлигою», з невелич­кою проталиною, утвореною розвінчанням «культу особи», на якій пустила пагінці заморена комуністичним терором національна ідея, і проявилася вона якраз у творчості письменників і поетів, отримавши назву «шістдесятництва». Та не тільки література піднялася з колін вірного служіння тоталітарному режимові – відчули дух демократії й інші види мистецтва, насамперед кіно. Фільм Параджанова «Тіні забутих предків» буквально перевернув із ніг на голову всі уявлення про радянське кіно.

Чим ще запам'яталося десятиріччя? Безумовно, першим польотом людини в космос, Карибською кризою та «холодною війною», убивством американського президента Кеннеді, боротьбою в'єтнамського народу за незалежність, «Кузьчиною матір'ю», кукурудзою та іншими вибриками Микити Хрущова, «мирним» переворотом у Кремлі й приходом до влади «українця» Леоніда Брежнєва – реставратора  сталінізму. А ще помітними досягненнями наших спортсменів на Олімпійських іграх і перемогами футбольної збірної та київського «Динамо».

Яскравою сторінкою зблиснули шістдесяті й в історії украї­нської літератури. Золотими розписами засяяли тоді зірочки молодих Івана Драча і Василя Симоненка, Ліни Костенко і Дмитра Павличка, Валерія Шевчука і Володимира Дрозда та десятки інших перспективних імен.

А що ж діялось у нашому краї? Ну передусім Любешеву повернуто статус районного центру з невеличкими змінами меж району. Так, саме в шістдесяті любешівськими стали Лобна,  Залізниця, Судче, Березна Воля, якими «поділилася» сусідня Рівненщина.

Життя ж краян текло звичним річищем: орали землю, випасали худобу, осушували болота й будували соціалізм, принаймні на папері в райкомівського начальства. А доморощені войовничі атеїсти, котрим не давала спати слава Герострата, зруйнували історичну пам'ятку – костел піярів, що понад двісті років вражав любешівців своєю величчю архітектури епохи класицизму. Подейкують, що зруйнували його, позаяк мав бути вищий за нове приміщення райкому, який почали тоді зводити.

Виступ агітбригади Любешівського будинку культури в селі Бірки, 1967 рік

Але повернімося до справ літературних. Одразу після відновлення району відновилась у Любешеві і районна газета. Спадкоємниця «Червоної зірки», що розповідала про «трудові будні» краян у сорокові-п’ятдесяті роки, відтепер прибрала собі ім'я «Нове життя». Саме вона і стала тим плесом, з піни якого і народжувалися неспокійні польоти Пегаса, що вперто тягнув каменюку мук творчості, нерідко і Сізіфовою дорогою, на недоступний, але омріяний Парнас.

ПОЕТИЧНІ КРУПИНКИ  

Уперше  літературний  твір на шпальтах «Нового життя» з’явився 26 квітня 1965 року. Це вірш 16-річного юнака зі Щитинської школи  Василя Литвина «Дівчина у вінку». Особливих творчих досягнень від юнака-початківця годі було тоді вимагати, і все ж цей твір як найперший, як провісник поетичної думки наших краян у ті роки заслуговує на невеличкий аналіз, як і творчість автора. Та про Василя Литвина буде далі. А його вірш уже самою назвою відкриває тему. Дівчина і поле – два  символи: краса  і праця зворушують серце поета, і він засобами візуального сприйняття намагається передати душевне захоплення. Як наслідок, картина літнього «ясночолого» ранку, де серед хлібів усміхнена дівчина. Чому вона сміється, чому радіє? Звісно, молодості, сонячному ранкові. 

Тодішні критики додали б: і майбутньому врожаєві, і своїй соціалістичній праці на колгоспних ланах. Не знаю, чи справді Василь Литвин мав на увазі таку ідею. Можливо, адже тогочасне виховання й тогочасний єдино правильний метод – «соціалістичний реалізм», який вдовбували школярам на уроках літератури, могли керувати його поетичними думками й уподобаннями. Проте якщо глянути на вірш вільним від усіляких політичних штампів поглядом, можна побачити звичайну пейзажну замальовку романтичної уяви, де «долоню лоскоче сонця цвіт рясний. Наче птах тріпоче в сивій густині».

Є образність, є художній підхід. Що потрібно ще для гарного, зворушливого слова? Так, отой сумнозвісний соцреалізм, і його вірна помічниця цензура багатьох початківців та й загалом знаних митців змушували затягувати свої думки й можливості в тісні тематичні рамки, а також братися до так званої «суспільно-політичної лірики», яка зводилася часто-густо до безвиразних, графоманських  панегіриків та од комуністичним вождям, святам і заяложеним лексичним парадоксам, типу «боротьби за мир». Такі «вірші» (їх ще дотепники називали«паровозиками») штампували і наші земляки, а районка, орган КПУ, залюбки благословляла у світ. Для прикладу вистачить і самих назв: «Весна Ілліча», «Першотравнева», «Трактор тишу розбудив» тощо.

На щастя, не одними «паровозиками» бавилися неспокійні творчі натури, боліли їм душі й іншими темами. Однак відзначу, що все-таки тематичну спрямованість любешівської поезії шістдесятих не назвеш ні багатою, ні різноманітною, ні тим більше оригінальною. Проте й тут нічого дивного нема: тодішня політика вимагала зарання перевірених, лояльних і «високоідейних» тем, як-от: патріотизм і любов до природи, людина праці та її «трудові подвиги», герої війни, інтернаціональні мотиви та дружба народів, узагальнений образ матері й щасливого дитинства, – от, здається, й уся палітра, дозволена творцям «верхами», принаймні у творах наших земляків. Та ще зрідка щось з інтимної лірики.

Щоб не бути голослівним, зазирнемо в поетичні рубрики «Нового життя». Крім Василя Литвина, у той час публікували вірші учитель фізкультури з Малої Глуші Яків Рудецький, журналіст Микола Черняк з Любешева, дольчанин Іван Муравський, любешівець  Григорій Медведюк, Ольга Міліщук (Березна Воля) та інші.

Так, Іван Муравський у колисковій «Спи спокійно, мати» та у вірші «Радість» оспівує щасливе дитинство поліських дітлахів, Ольга Міліщук і Григорій Крисько співчувають матері-вдові, котра чекає з війни єдиного сина, передаючи її переживання й душевний біль. У їхніх віршах не тільки подібні теми, а й майже ідентичні назви. А В. Лашко з Любешівської Волі захоплюється чарівною весняною природою, озброївшись, хоч і не оригінальною, але вдалою метафористикою, порівнюючи в народному стилі весну з горлицею, а ще бачачи, як вітер, її провісник, «чеше коси-віти». 

Уже тоді помітно виділявся серед своїх братів-сестер по перу майбутній районний поет Микола Черняк. У поезіях «Осіннє», «Хліб», «Грозу люблю» та інших, які побачили світ наприкінці 60-тих, відчуваються авторський стиль і манера й, безперечно, талант, який обіцяв перерости в більш вагомі творчі досягнення.

Микола Черняк

У ШКІЛЬНОМУ ХОРІ, ЯКИМ КЕРУВАВ ЛИТВИН, СПІВАЛИ НАВІТЬ ПО-НІМЕЦЬКИ

Шістнадцятирічним  юнаком, щойно сам зі шкільної парти, Василь Литвин переступив поріг Щитинської школи 1964 року вже вчителем. Викладав біологію, згодом у Березній Волі – німецьку  мову, добре малював, мав чудовий голос, тож і в пісню був закоханий. Але найбільше полонило душу обдарованого хлопця слово та його крилате втілення – поезія.

На Любешівщині доля відвела Василеві всього кілька років життя. Та пам'ятають колишні колеги, учні веселого, здібного, непосидючого вчителя і в Щитині, і в Березній Волі, де минула його юність, зароджувався його поетичний дар, де вперше поба­чили світ його твори, знайшовши першого читача-шанувальника. Тут був і його стартовий майданчик польоту у велике життя. Василь закінчив університет, став журналістом, кореспондентом «Робітничої газети». На жаль, не знаю про долю подальшої літературної творчості Литвина, та не сумніваюся, що талант його не згас у газетних буднях, а розкрився сповна, зважаючи на оточення столичного парнасу.

Йдучи слідами першої поетичної ластівки району, я завітав у Березну Волю. Небагато зумів «нашкребти» матеріалу про Василя, та все ж і тих кількох епізодів, що не стерлися з пам'яті багаторічним тягарем часу в Олександри  Климчук, колишньої вчительки місцевої школи, вистачило, аби переконатися ще раз: Василь Литвин і справді був непересічною людиною.

Найперше дізнався, що молодого вчителя дуже любили учні, він був заводієм усіх цікавих шкільних справ, хор серед старшокласників організував, де співали навіть по-німецьки.

«Василь працював у нашій школі недовго, рік чи два. Вступив до університету. Але моя і його дороги ще раз перехрестились. У Києві десь на початку сімдесятих я була на курсах підвищення кваліфікації. У якійсь студентській їдальні ми здибалися. Василь був сумний. Повернувся якраз із практики, яку проходив ув одній із газет Донбасу. Ми розговорились, і Василь розповів про свої неприємності: написав матеріал, у якому насмілився покритикувати місцеве начальство. Йому погрожували не зарахувати практики, ледве чи не виключити з університету», – згадує Олександа Климчук.

Чим закінчилася ця історія, вчителька не знала, бо відтоді Василя не бачила. Очевидно, для молодого журналіста на той раз усе обійшлося.

Багатогранна творчість Василя Литвина: поезія, проза, публіцистика. У шістдесяті ж він лише починав працювати зі словом, тому доробок любешівський, що побачив світ на шпальтах «Нового життя»,  скромний: п'ять віршів, новела і кілька публіцистичних нотаток. Скромна і художня вартість цих творів. Нічого дивного, як для початківця. А ще ж заідеологізованість і так званий соціалістичний реалізм, дотримуватись кот­рого мусив не тільки літератор-початківець, а й маститий письменник, обмеженість зразків справжньої літератури (а не «агітки», якими були в ті часи запруджені книжкові магазини), – усе це гальмувало пошуки тем, новаторський поступ. Тому й знаходимо у віршах Литвина і «зоряне Полісся», і «вогні Леніна», і «щасливу працю колгоспників».

Не обминає Литвин і популярну надто в радянські часи тему любові до матері, патріотичний пафос.

Але справжня поетична грань проблискує в нього лише у творах аполітичних: в інтимній ліриці, пейзажній («Дарунок», «Коли настає світанок», «Танок»).

БУВ УЧАСНИКОМ СЕМІНАРУ МОЛОДИХ ЛІТЕРАТОРІВ У ЛЬВОВІ